— Пане майоре, у нас серйозна проблема, — випалив він, змахуючи краплини поту з чола. — Біля головного КПП збираються журналісти. Там уже три машини з антенами. Якимось чином інформація про те, що собаки відмовляються відходити від тіла, просочилася за межі бази. Це вже розлітається по телеграм-каналах та соцмережах.
Капітан Кирило втомлено потер перенісся, немов від раптового головного болю.
— Звісно. Бо ж сьогоднішній день був недостатньо складним. Хтось із курсантів, певно, злив відео чи написав знайомим.
Дмитро підійшов ближче, його рухи здавалися занадто метушливими, неприродними для офіцера спецпідрозділу в такій ситуації.
— Може, нам справді варто просто приспати їх, пане капітане? Лише тимчасово. Легка доза транквілізатора. Тільки щоб ми могли безпечно перемістити їх у вольєри і розпочати церемонію вчасно, доки не приїхало ще більше преси.
— Абсолютно виключено.
Цей голос, низький, твердий, немов витесаний із граніту, пролунав від самих дверей. Там, схрестивши руки на грудях, стояв майстер-сержант Степан. Він був найстаршим серед присутніх. Срібляста сивина густо вкривала його коротко стрижене волосся, а глибокі зморшки навколо очей розповідали про десятки років служби, проведених у найгарячіших точках світу.
— Назар ніколи б цього не схвалив, — твердо продовжив Степан, роблячи крок усередину. — Ці собаки були не просто його інструментами. Вони були його життям. Його родиною. А ви не накачуєте родину наркотиками лише тому, що їхнє горе не вписується у ваш графік.
Обличчя Дмитра спалахнуло ще сильніше, але він спробував заперечити:
— При всій повазі, майстер-сержанте, сюди летить генерал-майор. На нас дивляться журналісти. Ми повинні вирішити цю ситуацію хірургічно і швидко, поки вона не перетворилася на ганьбу для всього командування Сил спеціальних операцій.
Степан підійшов майже впритул до лейтенанта. Незважаючи на те, що він був нижчим за званням, його авторитет у цій кімнаті був беззаперечним.
— Ганьбу? — тихо, але так, що кожне слово било наче батогом, перепитав ветеран. — Ці собаки виносили секретні розвіддані з-під шквального вогню. Вони врятували більше життів наших хлопців, ніж будь-якого в цій кімнаті може навіть уявити. Зараз вони віддають шану своєму полеглому командиру єдиним відомим їм способом. І після цього у вас повертається язик говорити про ганьбу?
Напруга в ангарі стала настільки густою, що її, здавалося, можна було різати ножем. Богдан переводив погляд зі Степана на Дмитра, а потім на Кирила, подумки прораховуючи можливі наслідки кожного рішення.
За холодним склом вікна, непомічена жодним із чоловіків усередині, за цією сценою спостерігала Аліна. Її погляд зупинився на Степанові. Він був єдиною людиною в цій кімнаті, яка хоч трохи розуміла суть того, що відбувається. Він був єдиним, хто служив пліч-о-пліч із Назаром ще в ті далекі часи, до всіх цих підвищень, таємних орденів і темних секретів, які прийшли разом із ними.
Вона бачила, як погляд Степана ковзнув у бік вікна. На якусь долю секунди Аліні здалося, що він помітив її тінь, але ветеран одразу відвернувся, повертаючись до суперечки. Вона полегшено видихнула, навіть не помітивши, що досі затримувала дихання.
Осінній ранок невпинно розгорявся, відкидаючи довгі тіні на бетонні доріжки бази. В ангарі тривало глухе протистояння. У фургонах преси за воротами працювали камери. А в сірих зонах між тренувальними корпусами жінка, яка була кимось набагато більшим, ніж здавалася, продовжувала чекати свого часу.
Минула ще одна година безпорадності. Майор Богдан спробував усе: спеціальні жести, акустичні свистки, які мали б перекривати будь-яку попередню підготовку, голосові команди різної тональності. Жодного результату. Коло залишалося непорушним.
Кінолог Тарас сидів у кутку на перекинутому пластиковому ящику, розглядаючи синець на руці та плекаючи своє уражене самолюбство. Капітан Кирило нервово міряв кроками простір біля дверей, відповідаючи на дедалі дратівливіші дзвінки з генерального штабу. А лейтенант Дмитро крутився біля стіни, постійно тримаючи телефон біля вуха. Він вів якісь тихі, квапливі розмови, які дивним чином уривалися, щойно хтось проходив повз нього. Степан це помітив. Ветеран не сказав ні слова, але його чіпкий погляд зафіксував кожну деталь поведінки лейтенанта.
— Яка саме була спеціалізація у Назара? — раптом запитала Олена, порушуючи тривалу тишу. Вона стояла біля металевої шафи, гортаючи медичні картки собак. — Я працюю з тваринами понад двадцять років. Я бачила неймовірний зв’язок між кінологом і собакою. Але те, що відбувається тут… це суперечить інстинктам.
— Це секретна інформація, — сухо відрізав Богдан.
— Звісно, секретна, — Олена перегорнула ще одну сторінку. — Але чим би він не займався, для цих тварин він був кимось набагато більшим за господаря. Собаки не поводяться так заради звичайного дресувальника. Такий рівень відданості… він майже людський.
— Він був найкращим, — тихо сказав Степан.
Усі обернулися до нього.
— Назар був найкращим інструктором, з яким мені доводилося служити. Можливо, найкращим за всю історію нашого відомства, — продовжив майстер-сержант, дивлячись на закриту труну. — У нього був дар. Він не просто віддавав їм команди, він з ними розмовляв якоюсь іншою, невидимою мовою. — Голос старого вояка ледь помітно здригнувся. — Для нього вони не були службовим майном. Вони були його дітьми.
Вага його слів осіла в кімнаті важким пилом. Навіть грубий Богдан, здавалося, на мить перейнявся цією правдою.
Момент тиші розбився на друзки, коли двері скрипнули, і до ангара знову зайшла Аліна. Вона штовхала поперед себе старий пластиковий візок, заставлений мийними засобами. Опустивши голову, рухаючись тихо і непомітно, вона почала збирати сміття з кошиків біля входу.
Обличчя Богдана миттєво налилося кров’ю від гніву.
— Та що з тобою не так?! Скільки разів я маю повторювати, що це закрита зона?!
— Пробачте, пане майоре, — прошепотіла Аліна голосом, який ледве можна було розібрати. — У графіку чергувань вказано, що я маю прибрати цей ангар до десятої ранку…
— Я не знав, що графік прибирання має вищий пріоритет за протокол безпеки! — Богдан зробив різкий крок до неї. — Я не знаю, в яку гру ти граєш, цивільна, але я бачив, як ти вештаєшся тут цілий ранок. Хто ти така? Хто тебе прислав сюди винюхувати?
Рука Аліни завмерла на пластиковому мішку для сміття. На одну коротку мить — таку коротку, що якби хтось пильно дивився їй в очі, подумав би, що йому здалося, — її погляд змінився. Звична покора зникла, поступившись місцем чомусь холодному, гострому і смертельно небезпечному. Це був погляд хижака. Але вже за секунду маска невидимої прибиральниці повернулася на місце.
— Я ніхто, пане майоре, — тихо відповіла вона. — Просто прибиральниця.
— Богдане, — голос Степана розрізав напругу в кімнаті. — Дай їй спокій. Жінка просто робить свою роботу. Їй наказали — вона прийшла.
— Її робота не передбачає перебування на місці надзвичайної ситуації! — огризнувся Богдан, але все ж відступив, скеровуючи своє роздратування в інше русло. — Гаразд. Забирай своє сміття і геть звідси. І щоб я більше не бачив тебе в цьому корпусі до кінця церемонії. Зрозуміла?
— Так, пане.
Аліна рухалася швидко й методично, спорожнюючи останні кошики і складаючи пакети на візок. Коли вона проходила повз ряд вікон, найближче до живого кола собак, сталося дещо непередбачуване.
Луна. Найменша з дванадцяти, граціозна німецька вівчарка з незвичними, бурштиновими очима, раптом підняла голову. Вона подивилася прямо на Аліну. Її хвіст, який не ворушився цілими годинами, ледь помітно вдарив по бетону. Один раз. На знак абсолютного впізнавання. Аліна колись вигодовувала її з пляшечки, коли матір відмовилася від цуценяти, і Луна цього не забула.
Ніхто не бачив цього жесту, окрім лікарки Олени, яка злегка насупилася, але промовчала.
Аліна завмерла. Вона стояла спиною до офіцерів, її обличчя ніхто не бачив. Її пальці стиснули ручку візка з такою силою, що кісточки побіліли, а пластик жалібно скрипнув. Вона насилу змусила себе зробити наступний крок. Потім ще один. Виштовхнувши візок у коридор, вона зникла з поля зору.
У тиші, що запанувала після її відходу, Фантом раптом пересунув передні лапи. Це був перший рух великого собаки за понад дві години. Він повернув масивну голову в бік дверей, за якими щойно зникла Аліна. Його вуха напружилися, немов він прислухався до звуку кроків, який міг вловити лише він. А потім пес із важким зітханням повернувся у вихідну позицію, і мовчазна варта продовжилася.