Телефон капітана Кирила різко завібрував у кишені, розриваючи важку тишу ангара. Він відповів миттєво, і його обличчя з кожною секундою розмови ставало все більш похмурим і напруженим.
— Так, пані генерал. Розумію. Ми робимо все можливе. — Кирило зробив глибокий вдих. — Так, ми будемо готові.
Він сховав телефон і обернувся до присутніх із виразом людини, якій щойно зачитали смертний вирок.
— Генерал-майор Софія вже на під’їзді. Вона буде тут менш ніж за годину. І вона очікує, що ця… — він невизначено змахнув рукою в бік нерухомих собак, — …проблема буде вирішена до початку офіційного прощання.
— І як саме ми маємо це зробити? — зриваючись, вигукнув Тарас, який досі розтирав забиту руку. — Ми перепробували все, що є в інструкціях!
— Тоді спробуйте те, чого в інструкціях немає! — гаркнув Кирило, хапаючи свою куртку. — Мені треба проінструктувати охорону на КПП. Майоре Богдане, ви залишаєтесь за старшого. Вирішіть це питання.
Двері з гуркотом зачинилися за капітаном, залишивши Богдана наодинці з розгубленими підлеглими та дванадцятьма собаками, які продовжували своє мовчазне чергування.
Лейтенант Дмитро вислизнув із ангара слідом за Кирилом, наздогнавши його вже на вулиці, під дрібним осіннім дощем.
— Пане капітане, дозвольте звернутися приватно? — голос Дмитра звучав незвично тихо і вкрадливо.
Кирило зупинився, кутаючись від вітру:
— Говоріть, лейтенанте. Тільки швидко.
Дмитро озирнувся на всібіч, ніби перевіряючи, чи ніхто їх не підслуховує.
— Вам не здається це… підозрілим? Та прибиральниця. Вона постійно з’являється в закритих зонах, завжди невчасно, завжди за чимось спостерігає. — Він нахилився ближче, і Кирило відчув кислий запах страху, що йшов від молодого офіцера. — Що, як вона щось зробила із собаками? Додала якийсь седативний препарат їм у воду чи корм? Це б пояснило їхню абсолютно ненормальну поведінку.
Кирило повернувся до нього всім корпусом, його погляд був холодним і непроникним.
— Тобто ви серйозно вважаєте, що худенька жіночка зі шваброю якимось чином змогла підсипати препарат дванадцятьом найкращим службовим псам країни, і ніхто з чергових цього не помітив? Псам, які розірвуть будь-якого незнайомця, що наблизиться до їхніх мисок ближче ніж на три метри?
— Я просто кажу, що це підозріло…
— Багато речей зараз виглядають підозріло, лейтенанте Дмитро, — Кирило пильно подивився йому в очі, і цей погляд змусив Дмитра нервово сковтнути. — Питання лише в тому, які підозри варто перевіряти, а які є просто дешевою спробою відвернути увагу.
Не чекаючи на відповідь, капітан пішов геть. Дмитро залишився стояти під дощем. Його пальці нервово смикали край куртки. Якби Кирило обернувся, він би побачив на обличчі лейтенанта не просто розчарування, а справжню, тваринну паніку.
Годинник на стіні ангара невблаганно наближався до десятої ранку.
Рівно о 10:00 двері знову відчинилися, і всередину впевненим кроком зайшов полковник Максим — головний експерт-кінолог із центрального управління. За ним ішли двоє помічників із об’ємними кейсами. Полковник був кремезним чоловіком із обвітреним обличчям. Його груди прикрашали планки десятків нагород, і всі на базі знали: якщо хтось і здатен впоратися зі складною собакою, то це він.
— Командування повідомило, що у вас тут форс-мажор, — Максим по-діловому окинув оком залу. — Двадцять п’ять років у кінології. Я бачив усе: контузії тварин, панічні атаки, агресію після втрати господаря. Але ось це? — він кивнув на ідеальне коло собак. — Такого я не бачив ніколи.
В очах Богдана промайнула надія.
— Ви зможете вивести їх звідси?
— Зараз дізнаємось.
Наступні двадцять хвилин полковник Максим витратив на тестування. Він наближався під різними кутами. Використовував улюблені іграшки тварин — потерті гумові м’ячі та канати. Він навіть увімкнув на портативній колонці аудіозапис голосу Назара з тренувань. Нічого. Собаки не здригнулися. Вони навіть не повернули голів.
Зрештою, полковник важко зітхнув і відступив назад.
— Вони не реагують на стандартні протоколи. Це схоже на якийсь захисний транс. Вони усвідомлюють, що Назар загинув, і вирішили охороняти його тіло доти, доки… — він затнувся, добираючи слова.
— Доки що? — напружився Богдан.
Максим подивився на нього з дивним виразом обличчя:
— Доки не прийде той, на кого вони чекають.
— Усі, на кого вони могли б чекати, вже тут! — зірвався майор. — Їхній інструктор у труні. Більше нікого немає!
— Тоді я безсилий, — Максим почав збирати своє спорядження. — Моя професійна рекомендація: дайте їм спокій. Фізичне виснаження з часом змусить їх здатися. Але якщо ви спробуєте застосувати силу зараз, то отримаєте пошматованих людей і травмованих тварин. Воно того не варте.
Полковник уже рушив до виходу, коли Одін — найбільший пес із групи, стокілограмовий гігант — повільно піднявся на лапи.
Усі в кімнаті завмерли.
Одін важким, розміреним кроком підійшов до полковника. Максим завмер, його багаторічний досвід стримав інстинктивне бажання відсахнутися. Коли пес опинився впритул, він підняв могутню голову і принюхався. А потім… Одін відвернувся і подивився у вікно. Туди, де в сірій ранковій імлі, напівприхована туманом, стояла Аліна.
Вона тримала в руках ганчірку та пульверизатор для вікон. Але її погляд був прикутий до Одіна. Хвіст гіганта хитнувся раз, потім другий. Після цього пес спокійно розвернувся і ліг на своє місце біля труни.
— Що це зараз було? — пробурмотів Максим, простеживши за поглядом собаки. Але за вікном уже нікого не було. Аліна розчинилася в ранковому тумані так само безшумно, як і з’явилася.
— Це та прибиральниця, — процідив крізь зуби Богдан. — Вона весь ранок тут крутиться. Я вже тричі виганяв її із закритої зони.
Максим насупив брови:
— Прибиральниця? У вас цивільний персонал має доступ до елітних вольєрів? Це дивно. Хай там як, майоре, ситуація виходить за межі моєї компетенції. Удачі вам із генералом.
Двері за полковником зачинилися, і часу до катастрофи залишилося ще менше.
О 10:45 до головних воріт бази під’їхав кортеж. Три чорні позашляховики м’яко зупинилися біля адміністративного корпусу. Камери преси за клаптями огорожі заклацали з подвоєною швидкістю. Всі офіцери інстинктивно виструнчилися.
З центрального автомобіля вийшла генерал-майор Софія. Це була висока, статна жінка років п’ятдесяти п’яти. Її сиве волосся було ідеально зібране на потилиці, а на плечах важко лежали генеральські погони. Вона не була штабним “паперовим” генералом — її погляд, жорсткий і чіпкий, видавав людину, яка пройшла через горнило оперативної роботи розвідки.
Кирило віддав їй честь:
— Пані генерал-майор, вітаю на базі. Прошу вибачення за ці безпрецедентні обставини, але…
— Залиште вибачення для прес-релізів, капітане, — її голос був спокійним, але не терпів заперечень. — Доповідайте по суті.
Поки вони йшли до ангара, Кирило детально розповів про все: про відмову собак, про марні спроби експертів, про загрозу скандалу в ЗМІ. Софія слухала, не перебиваючи і не виказуючи жодних емоцій.
Дійшовши до дверей, вона зупинилася:
— Всі, крім майстер-сержанта Степана, майора Богдана та ветеринарки, негайно залиште приміщення. Мені потрібно оцінити ситуацію особисто.
Наказ було виконано за лічені секунди. У залі залишилися лише троє визначених людей, генерал Софія та дванадцять незламних охоронців. Софія повільно обійшла коло, зупиняючи погляд на кожному собаці. Найдовше вона дивилася на Фантома. Пес відповів їй глибоким, майже осмисленим поглядом.
— Це собаки зі спецзагону «Тінь», — тихо, але впевнено сказала вона.
Богдан кліпнув очима:
— Це не було питанням, пані генерал?
— «Тінь», майоре. Це неофіційна назва нашого найціннішого кінологічного активу. Ці тварини навчені для операцій, які офіційно ніколи не відбувалися, у країнах, яких немає в їхніх маршрутних листах. Назар був не просто їхнім інструктором. Він виховав більшість із них із перших днів життя.
— Ми знаємо його послужний список, пані генерал, — обережно зауважив Степан. — Але ми досі не розуміємо, чому вони нікого не підпускають.
Софія повернулася до нього, і на її залізному обличчі промайнула ледь помітна тінь болю.
— Вони чекають, Степане. Саме так, як сказав експерт. Питання лише в тому: на кого?
Генерал-майор підійшла до вікна і подивилася на територію бази. Її погляд ковзнув по плацу, по тренувальних перешкодах, а потім різко зупинився. Біля входу до їдальні вона побачила невелику жіночу фігуру у вицвілому халаті, яка штовхала перед собою візок для прибирання. Жінка з русявим волоссям і бейджиком з ім’ям “Аліна”.
— Капітане Кирило, — не підвищуючи голосу і не відриваючи погляду від вікна, сказала Софія у свою рацію.
— Так, пані генерал? — миттєво озвався голос із динаміка.
— Мені потрібне повне досьє на весь цивільний персонал, який має доступ до цієї бази. З усіма перевірками СБУ. Особливо мене цікавить ваша служба клінінгу. І зробіть це без зайвого шуму. Просто зараз.
Богдан і Степан перезирнулися. Генерал-майор явно знала щось таке, чого не знали вони. Щось, що могло перевернути цю історію з ніг на голову.
А тим часом на базі наближався полудень. І десь серед коридорів жінка, яка звикла бути невидимою, готувалася вийти з тіні.