Церемонія прощання розпочалася рівно о 14:00, з годинною затримкою. Офіційному представнику для преси довелося довго виправдовуватися перед журналістами “непередбачуваними логістичними ускладненнями”, і ніхто за межами закритого командування ніколи не дізнається справжньої причини цього зволікання.
Аліна стояла в першому ряду перед зібраним натовпом військових та цивільних. На ній була сувора чорна сукня, яку вона заздалегідь приховала у своїй службовій шафці серед ганчірок та мийних засобів — її справжній одяг, який чекав на цю жахливу хвилину дев’яносто днів. Біля її лівої ноги, завмерши з ідеальною, статуарною нерухомістю, сидів Фантом. Повідець вільно провисав у її руці, адже цей собака не потребував жодних засобів стримування.
Решта одинадцять псів були рівномірно розподілені по периметру меморіального майданчика. Кожного з них тримав на повідці кінолог із резервної групи — добровольці самі зголосилися на це, щойно чутки про події в ангарі облетіли базу. Собаки стояли струнко, немов пухнаста почесна варта. Жоден з них не відволікався на спалахи фотокамер чи шум натовпу; їхні погляди були намертво прикуті до труни, вкритої державним прапором.
Генерал-майор Софія особисто виголосила прощальну промову. Вона говорила про бездоганну службу Назара, про його непохитну відданість присязі, про його самопожертву на благо країни. Вона говорила про сотні врятованих життів і про унікальну спадщину, яку він залишив після себе у вигляді цих неймовірних тварин. Але у своїй промові вона не зронила жодного слова про масштабну зраду, про корупційну мережу і про те розслідування, яке просто в цю хвилину набирало обертів у закритих кабінетах Києва. Деякі правди вимагали тиші, принаймні поки що.
Коли почесна варта акуратно зняла синьо-жовтий прапор із труни і склала його у традиційний трикутник, саме Софія підійшла до Аліни, щоб передати святиню. Передаючи прапор у руки вдови, генерал-майор подивилася їй в очі. У цьому погляді було розуміння, яке не потребувало слів: «Це ще не кінець. Ми знайдемо їх усіх».
Пролунали трикратні автоматні залпи, розриваючи осіннє повітря різким запахом згорілого пороху. Сурмач заграв тужливу, протяжну мелодію, від якої мороз ішов по шкірі.
А десь глибоко під землею, у звукоізольованій камері тимчасового тримання на гауптвахті Військової служби правопорядку, лейтенант Дмитро сидів на вузькому ліжку, обхопивши голову руками. Крізь вентиляційні шахти до нього долітали глухі відлуння цих пострілів — почестей людині, яку він холоднокровно вбив уві сні. І з кожним пострілом Дмитро все чіткіше усвідомлював свою приреченість.
Кілька годин потому, коли важкі хмари остаточно затягнули небо над Київщиною, а натовп давно розійшовся, Степан знайшов Аліну на військовому секторі кладовища. Вона стояла сама біля свіжої могили, засипаної вінками та квітами. Фантом, як і раніше, був поруч, його темні очі уважно сканували територію навіть у цей момент тихої скорботи.
— Це він навчив мене, що таке справжня вірність, — тихо промовила Аліна, навіть не обертаючись на кроки Степана. Вона знала, що це він. — Не просто красиве слово з присяги. А справжня суть. Та вірність, яка нічого не просить натомість. Яка залишається з тобою навіть тоді, коли це завдає нестерпного болю. — Вона опустила погляд на Фантома. — Ось чому я ніколи б не змогла виховати цих собак без нього. Він показав мені, як виглядає абсолютна відданість.
Степан стояв у шанобливій тиші, розуміючи, що зараз їй набагато більше потрібно виговоритися, ніж почути слова втіхи від нього.
— До знайомства з ним я вже була непоганим оперативником. Ефективною. Холоднокровною. Професіоналом своєї справи, — Аліна гірко похитала головою. — Але мені чогось бракувало. Того самого тонкого зв’язку. Тієї іскри, яка перетворює сліпу слухняність на довіру. Назар показав мені, як її знайти. Не вимагаючи від підлеглих більше, а віддаючи більше себе. Доводячи щодня, що ти варта тієї відданості, якої від них очікуєш.
— Він був видатною людиною, Аліно.
— Так, він був. І саме тому я повинна знайти тих, хто вирішив, що має право забрати його в мене.
Аліна повернулася до ветерана, і вдова, яка щойно оплакувала чоловіка, миттєво зникла. Її місце зайняла людина, створена для війни.
— Дмитро отримував прямі накази від когось із серйозними оперативними повноваженнями. Від того, хто має доступ до планування секретних місій, хто може безперешкодно перекидати особовий склад і знищувати балістичні експертизи. Це не вовк-одинак. Це ціла система. Мережа.
— Генерал-майор Софія вже запустила маховик контррозвідки. Працюють найкращі слідчі. Цифрова копія з флешки, яку ви надали, містить достатньо даних…
— Та флешка — це лише частина картини, Степане. Верхівка айсберга, — перебила його Аліна.
Вона сунула руку в глибоку кишеню свого чорного пальта і дістала невеликий, потертий шкіряний блокнот. Його сторінки були пожовклими від часу і злегка розбухлими від вологи військових наметів.
— Це решта. Особисті записи Назара. Ті імена та маршрути, які він категорично відмовлявся довіряти будь-яким електронним носіям. Його власні спостереження за офіцерами, яких він підозрював. Детальна хронологія витоків розвідданих, яку він крок за кроком простежив до самого джерела.
Степан обережно, майже з благоговінням, узяв блокнот двома руками.
— Чому ви не віддали це Софії разом із рештою доказів?
— Тому що Назар був переконаний: корупція простяглася набагато вище, ніж будь-хто готовий визнати вголос. І поки я не знатиму точно, наскільки високо сидять зрадники, я не знаю, кому у вищих ешелонах можна довіряти. — Вона зробила паузу, пильно дивлячись в очі старого вояка. — Але я довіряю вам, майстер-сержанте. Назар довіряв вам як рідному батьку. Саме тому я передаю цей блокнот не в офіційні канали, а вам особисто.
— Що я маю з ним робити?
Аліна подивилася на далекий горизонт, де осіннє сонце вже почало свій повільний спуск, ховаючись за темною смугою лісу.
— Сховайте його. Вивчіть кожну сторінку. І коли настане час… коли ми точно знатимемо, хто смикає за нитки… використайте ці записи, щоб спалити їхню імперію дотла.
Перш ніж Степан встиг щось відповісти, телефон у кишені Аліни коротко завібрував. Вона дістала апарат, поглянула на зашифрований екран, і щось у її погляді різко змінилося. Повітря навколо неї знову напружилося.
— Мені треба йти, — раптом сказала вона, різко розвертаючись. — Є справа, яку я маю вирішити негайно.
— Аліно, зачекай…
— Наглядайте за собаками, Степане. Тепер вони довіряють вам. Їм потрібен буде хтось надійний, поки мене не буде.
Вона швидко пішла геть по вузькій асфальтованій доріжці, і Фантом миттєво перейшов на плавний, безшумний клус поруч із нею. Степан залишився стояти сам, стискаючи в руках старий шкіряний блокнот. Запитання множилися в його голові швидше, ніж він встигав їх формулювати. Від кого було те повідомлення? Куди вона так раптово поїхала? І головне — що чи хто чекає на неї там, куди вона прямує?
Аліна сіла у свій старий, непомітний сірий седан, припаркований за квартал від кладовища. Повідомлення на екрані її захищеного смартфона містило лише чотири слова і координати:
«Центр знає. Промзона. Ангар 7».
Вона миттєво впізнала код відправника. Це був її старий контакт із часів активної служби в розвідці. Людина, яка таємно постачала їй крихти інформації всі ці місяці після смерті Назара. Людина, яка, як і вона, вірила, що правда коштує набагато більше, ніж виживання і кар’єра. Гра виходила на новий рівень.