Закинута промислова зона на околицях київських Видубичів у цей час доби виглядала як декорація до постапокаліптичного фільму. Більшість робітників сусідніх підприємств давно розійшлися по домах, і територія потонула в густих, холодних сутінках. Аліна зупинила свій непримітний сірий седан — орендоване авто, яке вона завбачливо підготувала саме для таких випадків, — за іржавим, розмальованим графіті морським контейнером і заглушила двигун.
На пасажирському сидінні, наче витесаний із чорного мармуру, завмер Фантом. Він не видав жодного звуку під час довгої поїздки містом, його присутність була мовчазною розрадою в цьому вирі подій. Пес уважно, не кліпаючи, спостерігав за кожним рухом хазяйки.
— Чекай тут, — тихо наказала вона.
Цього було достатньо. Великий малінуа миттєво згрупувався і ліг так, щоб його не було видно з вулиці, але щоб він міг контролювати всі підступи до машини. Він знав свою роботу.
Сьомий ангар бовванів попереду велетенською темною плямою. Його металеві стіни, поїдені іржею та роками київських дощів, моторошно скрипіли на осінньому вітрі. Важкі розсувні двері були ледь прочинені — рівно настільки, щоб крізь щілину пробивалася тонка смужка тьмяного світла.
Аліна наближалася абсолютно безшумно, її кроки розчинялися в шумі вітру. Роки тренувань у спецпідрозділі вмикалися на рівні м’язової пам’яті. Вона перевіряла сліпі зони, сканувала темні кутки, прислухалася до ритму власного дихання, шукаючи ознаки можливої засідки. Нічого. Жодного зайвого звуку.
Вона плавно ковзнула в ущелину між дверима і опинилася у величезному, холодному приміщенні. Повітря тут було важким, воно пахло машинним мастилом, старим бетоном і пилом, який не тривожили роками. У самому центрі ангара, під єдиною працюючою лампою, що ледь світила під стелею, стояв майстер-сержант Степан.
Але він був не сам.
Просто перед ним, міцно прикутий наручниками до важкого металевого стільця, сидів чоловік, якого Аліна ніколи раніше не бачила. Йому було на вигляд років п’ятдесят. Пухкий, з м’якими рисами обличчя людини, яка звикла проводити час у дорогих ресторанах та шкіряних кріслах, а не в брудних окопах чи на секретних базах. На ньому був дуже дорогий, зшитий на замовлення костюм, який зараз виглядав жалюгідно: тканина зім’ялася, краватка збилася набік, а на лобі чоловіка виступили великі краплі холодного поту.
— Хто це? — голос Аліни пролунав сухо і лунко, відбиваючись від стін ангара.
— Це людина, яка дуже хоче укласти угоду зі слідством, щоб зберегти своє нікчемне життя, — Степан зробив крок убік, дозволяючи Аліні краще роздивитися бранця. — Його звати Віктор. Він цивільний підрядник. Працює у великій консалтинговій фірмі, яка займається логістичним супроводом секретних операцій розвідки. Він сам знайшов мене. Прибіг десь за годину після того, як закінчилася церемонія прощання. Сказав, що має інформацію про операцію «Примарний слід».
Ця назва вдарила Аліну, наче фізичний удар під дих. «Примарний слід». Назар згадував це словосполучення лише одного разу, у зашифрованому повідомленні, яке він надіслав за три дні до своєї загибелі. Це було попередження, загорнуте в складний військовий жаргон, яке вона намагалася розшифрувати всі ці місяці самотності.
— Починай говорити, — Аліна зробила повільний крок до Віктора. Її очі були холоднішими за лід.
Очі підрядника гарячково забігали, переводячи погляд з ветерана на жінку. Він, як типовий “рішала”, швидко прораховував свої шанси. Те, що він побачив на обличчі Аліни, остаточно переконало його: співпраця — це єдиний квиток на свободу. А можливо, і на життя.
— Я просто посередник! Дрібна сошка! — його голос тремтів, зриваючись на високі ноти. — Я не ухвалюю рішень. Ніколи не ухвалював. Я просто забезпечую інфраструктуру. Переводжу гроші через офшори, бронюю закриті локації для зустрічей, займаюся тими документами, які ніколи, за жодних обставин не повинні проходити через офіційні канали казначейства чи Міноборони!
— Документами для чого саме?
— Для передачі розвідданих. Тієї інформації, яку не фіксують парламентські комітети та профільні міністерства, — Віктор судомно сковтнув, намагаючись зволожити пересохле горло. — Існує група… Я не знаю всіх, ніхто не знає всієї мережі, окрім верхівки. Але вони діють усередині нашої військової розвідки вже щонайменше десять років. Вони знаходять цінні розвідувальні активи, компрометують їх, а потім просто продають інформацію тим, хто запропонує найвищу ціну на чорному ринку.
— І мій чоловік вийшов на них. — Це не було запитанням, але Віктор усе одно швидко, по-псячому, закивав.
— Ваш чоловік розслідував серію дивних витоків інформації на Близькому Сході. Спочатку це були дрібниці: графіки патрулів, маршрути конвоїв із провізією. Але Назар почав з’єднувати крапки, які ніхто інший не наважувався з’єднати. Він відстежив ці витоки до конкретного закритого каналу зв’язку, а той канал привів його прямо до…
— До кого? — Аліна нахилилася ближче, і підрядник інстинктивно втиснувся в спинку стільця.
Обличчя Віктора побіліло ще сильніше.
— До когось із самого верху. До когось, хто носить великі генеральські зірки на погонах і сидить у центральному штабі.
В ангарі знову запанувала тиша, яку порушував лише гуркіт вантажного потяга, що проїжджав десь далеко за межами промзони.
— Назви мені ім’я, — тихо сказала Аліна.
— Я не знаю імені! Присягаюся чим завгодно, я його не знаю! — Віктор ледь не плакав від жаху. — Люди, на яких я працюю, вони все ізолюють. Жорстка компартменталізація. Я бачу лише свій малесенький шматочок пазла. Але… але я знаю людину, яка може бачити всю картину! Людину, яка вже кілька років намагається спалити цю систему зсередини!
— Хто це?
— Жінка. Працює в центральному апараті розвідки. Аналітик вищої ланки. Вона роками збирає досьє, копіює дані, чекаючи на ідеальний момент, щоб винести все це на публіку. — Віктор напружився, намагаючись податися вперед на стільці. — Її позивний — «Конюшина». Її справжнє ім’я Катерина. Вона вийшла на мене минулого тижня. Сказала, що знає про Назара. Знає про тебе, про “Шепіт”. Вона сказала, що якщо ти захочеш закінчити те, що почав твій чоловік, вона надасть докази.
Аліна обмінялася швидким, напруженим поглядом зі Степаном. Це ім’я не викликало в неї жодних асоціацій. Але це мало що означало. Світ розвідки був величезним, розгалуженим механізмом, а спецзагін «Тінь» завжди діяв у своїй власній, герметичній бульбашці.
— Як мені з нею зв’язатися? — запитала Аліна.
— Ніяк. Вона сама знаходить контакти. — Очі Віктора ковзнули в бік дверей ангара. — Вона сказала, що якщо я організую цю зустріч із вами і здамся, вона знайде спосіб зв’язатися. Але все має бути виключно на її умовах. Ця жінка ховається від “своїх” набагато довше, ніж ви на них полюєте.
Перш ніж Аліна встигла вичавити з переляканого логіста додаткові деталі, її телефон завібрував удруге за вечір. Новий номер. Прихований. Без можливості відстеження чи зворотного дзвінка. Вона прийняла виклик, не сказавши ні слова.
— Шепіт, — голос на тому кінці був жіночим. Спокійним, вивіреним, із тією ідеальною дикцією, яку виробляють роками доповідей у високих кабінетах. — Я чула, ви шукаєте відповіді. Вони в мене є. Але це не та розмова, яку можна вести по незахищеній лінії чи у брудному ангарі. Приїжджайте за адресою, яку я зараз надішлю. Сама. І будьте готові почути речі, які назавжди змінять усе, що ви знали про смерть свого чоловіка.
Зв’язок обірвався. За секунду на екран впало текстове повідомлення з координатами. Аліна миттєво впізнала локацію: це був глухий хутір у лісах на півночі Київщини, неподалік Чорнобильської зони. Місце, яке іноді використовувалося спецслужбами для неофіційних зустрічей та розмов, які ніколи не повинні потрапити до державних архівів.
— Я маю їхати, — сказала вона, ховаючи телефон.
Степан зробив застережливий жест.
— Не сама. Це може бути елементарна пастка. Вони можуть просто прибирати свідків.
— А може бути моїм єдиним реальним шансом дізнатися, хто насправді віддав наказ ліквідувати Назара. — Аліна кивнула на Віктора, який з надією прислухався до їхньої розмови. — Що будемо робити з ним?
— Я займуся ним. У нас залишилося ще багато запитань, і він із задоволенням надасть розгорнуті відповіді. — У голосі Степана задзвенів той самий холодний метал, який колись змушував ворогів тремтіти. Цей голос нагадав Аліні, чому Назар так безмежно йому довіряв. — Але, Аліно… благаю, будь обережна. Ким би не були ці люди, вони вже вбили одного з найкращих наших бійців, щоб зберегти свої таємниці. Вони не вагатимуться ні секунди, щоб убити знову.
Вона кивнула. Лише один короткий рух головою, після якого розвернулася і попрямувала до виходу. Фантом чекав на неї. Дорога, що лежала попереду, була темною і сповненою смертельних ризиків. Але вперше за три довгі, нестерпні місяці після загибелі чоловіка Аліна відчула, що не просто намагається вижити. Вона йшла в наступ.