Але, на його превелике розчарування та зростаюче роздратування, вона відмовлялася від усього.
Оксана наполегливо дотримувалася своєї скромної, звичної рутини. Вона демонстративно їздила на роботу київським метрополітеном, купувала продукти на звичайному Житньому ринку і не доторкалася до брендових коробок, що накопичувалися в її вбиральні.
— Мені не потрібні ці речі, Олексію, — говорила вона з таким непробивним спокоєм, що Воронову хотілося розбити кулаком стіну.
Ця її незалежність дратувала його до нестями. Олексій, який усе своє життя отримував усе, що хотів, лише клацнувши пальцями, вперше побачив, як його авторитет розбивається на друзки об чиюсь байдужість. Це перестало бути просто суперечкою з другом. Тепер це перетворилося на особистий виклик. Він просто мусив підкорити Оксану. Йому життєво необхідно було довести, що врешті-решт саме він є тим, хто завжди контролює гру.
І саме тоді Олексій вирішив змінити тактику на більш агресивну.
Олексій вирішив змінити тактику. Якщо м’яка сила і розкіш не спрацювали, він мав намір використати те, що вмів найкраще — жорсткий пресинг. Він почав планомірно і безжалісно обрізати її шляхи до незалежності.
Спочатку він спробував закрити її вдома, використовуючи класичні патріархальні аргументи. «Тобі більше не треба працювати за копійки в тій твоїй конторі», — казав він щоранку, показово кидаючи на стіл платинову кредитку. «Твій головний обов’язок зараз — бути дружиною Олексія Воронова. Відвідувати зі мною благодійні вечори і гарно виглядати».
Коли Оксана проігнорувала це і продовжила їздити на роботу у своє невелике креативне агентство, Воронов підключив ресурси. Він почав створювати для неї штучні перешкоди.
Через свої зв’язки в бізнес-колах столиці Олексій домігся того, щоб агенції Оксани раптово відмовили в оренді офісу. Потім він організував усе так, що її важливі клієнти почали масово переносити зустрічі, змушуючи її годинами чекати в порожніх переговорних кімнатах. Він маніпулював графіками, тендерами, обставинами — робив усе, щоб довести їй, що без його дозволу вона в цьому місті нічого не варта.
Але Оксана не ламалася. Вона виявилася справжнім монолітом, об який розбивалися всі спроби Олексія її підкорити. Кожен його удар лише зміцнював її внутрішній стрижень.
Їхні стосунки перетворилися на мінне поле. Замість сімейного затишку пентхаус наповнився густою, токсичною напругою. Дрібні провокації Воронова постійно наштовхувалися на гострий, мов бритва, сарказм Оксани. Вона філігранно відбивала кожну його спробу змусити її почуватися меншовартісною.
Одного вечора напруга досягла піку. За вікнами шумів холодний київський дощ, розмиваючи вогні нічного міста. Олексій, втомлений і роздратований черговою невдачею — Оксана щойно демонстративно відмовилася летіти з ним на вихідні до вигаданого статусного комплексу “Карпатська Корона”, — не витримав.
Він обрав емоційний підхід.
— Я просто не розумію тебе, Оксано, — різко сказав він, дивлячись на неї із сумішшю гніву та якогось болісного безсилля. — Будь-яка інша жінка молилася б на таке життя. Я даю тобі все: статус, безпеку, безмежні можливості. А ти поводишся так, ніби я пропоную тобі отруту. Чого ти насправді хочеш?
Оксана, яка до цього моменту незворушно гортала сторінки книги, сидячи у кріслі, повільно підняла очі. У її погляді спалахнула така інтенсивність, якої Олексій ще ніколи не бачив.
— Чого я хочу? — її голос був тихим, але різав простір, мов скло. — Я хочу поваги, Олексію. Я не чергова фішка на твоїй бізнес-шахівниці. Ти щиро віриш, що можеш купити мій послух і мою волю за гроші, але ти жалюгідно помиляєшся.