У цю саму секунду телефон у моїй руці знову ожив. На екрані висвітився невідомий номер. Я натиснув кнопку прийому виклику, одразу увімкнув гучний зв’язок і обережно поклав апарат рівно по центру дубового столу.
З динаміка вирвався нахабний, п’яний регіт. На фоні ритмічно гупала та сама клубна музика, що й зі стелі, остаточно підтверджуючи мою найстрашнішу здогадку: дзвонили просто над нашими головами. З пентхауса.
— Ну що, дідулю? Отримав листівочку від своєї внучки? — прокричав крізь шум елітної вечірки молодий, самовпевнений голос, спотворений алкоголем і відчуттям абсолютної влади.
Я мовчав. Дивився на телефон так, ніби це була отруйна змія, готова до кидка.
Голос на тому кінці, сп’янілий від власної безкарності, продовжив із відвертим, садистським знущанням:
— Значить так, старий. Забудь про неї до ранку. Вона тепер наша іграшка. Ми з нею трохи розважимося і повернемо. А якщо спробуєш смикнутися чи, не дай боже, копів викличеш — моя приватна охорона тебе так поламає, що кісток не збереш. Так що сиди тихо у своїй хрущовці, пий корвалол і не рипайся.
Регіт обірвався короткими, байдужими гудками.
Тиша у VIP-залі стала абсолютною. Навіть дзенькіт посуду на кухні ресторану кудись зник, ніби весь персонал інтуїтивно відчув ту нищівну концентрацію люті, що вмить заповнила приміщення, витіснивши весь кисень.
Мої хлопці сиділи нерухомо, як гранітні статуї. Але я бачив, як напружилися жили на їхніх шиях. Як в одну мить зникла розслабленість з їхніх облич. Вони більше не були гостями на ювілеї. Вони перетворилися на холодні, безжальні інструменти для ліквідації загроз. Полковник Тарасенко дуже повільно, акуратно поклав білосніжну серветку на стіл. Його велика рука непомітно ковзнула під піджак — туди, де за багаторічною оперативною звичкою завжди, навіть на свята, висіла кобура з табельною зброєю.
Я зробив глибокий вдих. Крижаним тоном, який чули всі мої вороги перед тим, як зникнути назавжди, я промовив у порожнечу згаслого екрана:
— Я почув тебе, синку. Чекай.
Я підняв очі на своїх людей. Вони вже чекали команди. Їхні погляди палали тією ж яростю, що випалювала мене зсередини, але це була ярість найвищого ґатунку — контрольована, професійна, смертоносна.
Я повільно встав з-за столу, педантично поправив лацкани піджака і сказав тихо, але так, щоб почув кожен боєць у залі:
— Працюємо чисто. Без зайвого шуму і метушні. Цивільних не калічити. Наша ціль: п’ятий поверх. Пентхаус. Повна зачистка загрози.
За частку секунди тридцять чоловіків абсолютно синхронно піднялися зі своїх місць. Цей рух був настільки потужним і злагодженим, що нагадував клацання затвора снайперської гвинтівки. Молодий офіціант, який саме стояв біля стіни з тацею, зблід як крейда і з жаху впустив її. Дорогий кришталь із дзвоном розлетівся по мармуровій підлозі, але на цей гуркіт ніхто з моїх людей навіть не повів оком.
Ми вийшли з ресторану «Екліпс» щільною, бездоганно вибудуваною бойовою групою. Одразу попрямували до широких мармурових сходів, повністю ігноруючи золочені кабіни ліфтів. Для будь-якого спецпризначенця ліфт — це завжди тактична пастка, глухий кут і сліпа зона, де ти втрачаєш контроль над ситуацією. А сходи дають простір для маневру та можливість миттєво зреагувати на будь-яку загрозу.
У просторому холі до нас кинувся адміністратор комплексу — худенький, випещений хлопець у затісному костюмі. Він щось нервово лепетав, розмахуючи руками і намагаючись перегородити нам шлях своїм тілом:
— Панове… зачекайте, туди не можна! Там закритий приватний захід! Повна конфіденційність…
Один із моїх майорів, не збавляючи кроку, просто поклав свою широку долоню хлопцеві на груди. Він із такою незворушною силою відсунув його вбік, що бідолаха відлетів аж до стійки ресепшену. Адміністратор миттєво замовк, широко розплющивши очі. Його інстинкт самозбереження нарешті увімкнувся, підказавши, що зараз найбезпечніше для нього — стати непомітним елементом інтер’єру.
Ми піднімалися на п’ятий поверх мовчки, немов тіні. Лише глухий, чіткий і ритмічний стукіт тридцяти пар тактичного взуття по м’якому килимовому покриттю порушував зловісну тишу коридорів. Із кожним пройденим прольотом клубна музика ставала все гучнішою, вібруючи в стінах. Незабаром я вже чітко розрізняв крізь ці баси п’яні, нахабні вигуки та істеричний жіночий сміх, що пробивався крізь подвійні дубові двері пентхауса.
На майданчику, якраз перед входом в апартаменти, чергували двоє амбалів. Це були класичні представники приватної охорони: чорні костюми, що ледь сходилися на розкачаних плечах, габарити професійних важкоатлетів і кручені дроти рацій за вухами. Побачивши монолітний натовп суворих чоловіків, що цілеспрямовано наближався до них, вони миттєво напружилися. Охоронці виставили руки вперед, намагаючись зобразити живу стіну.
Один із них, той, що був ширшим у плечах, ступнув назустріч. Він зверхньо сплюнув і грубо гаркнув:
— Стояти! Приватна вечірка. Вхід виключно за списками і запрошеннями. Ану швидко розвернулися і звалили звідси, діди, поки цілі! Бо зараз ми спустимо вас зі сходів так, що…
Він не встиг договорити. Макар Тарасенко, який ішов праворуч від мене, навіть не змінив ритму кроку і не змигнув оком. Я ледь помітно, самими куточками губ, кивнув йому, даючи дозвіл на жорстку тактичну нейтралізацію перешкоди.
Скеля зробив невловимий, блискавичний рух корпусом. Перший охоронець раптом страшно захрипів і зігнувся навпіл від точкового, руйнівного удару в сонячне сплетіння. За частку секунди він вже лежав лицем у дорогому паркеті, конвульсивно хапаючи ротом повітря, абсолютно не розуміючи, як його треноване тіло раптом відмовилося йому слугувати.