Другий амбал інстинктивно смикнувся назад. Його рука гарячково потягнулася під піджак, намагаючись дістати зброю з кобури прихованого носіння. Але він був надто повільним, надто незграбним для нас. Двоє моїх капітанів опинилися біля нього ніби з повітря, немов телепортувалися.
Вони спрацювали абсолютно безшумно. Серія коротких, жорстких і професійних ударів по нервових вузлах і больових точках — і свідомість охоронця миттєво згасла. Він обм’як швидше, ніж його товсті пальці встигли хоча б торкнутися холодної сталі руків’я пістолета. Його акуратно, щоб не створювати зайвого шуму, поклали на підлогу поруч із напарником.
Ми мовчки переступили через тіла тих, хто ще хвилину тому вважав себе всесильними господарями становища. Для моїх офіцерів вони були не більшою перешкодою, ніж пил на черевиках.
Я зупинився перед масивними дверима пентхауса. Саме там, за цим товстим шматком дерева, звукоізоляції та металу, вирішувалася доля моєї Злати. Там топтали честь мого роду. Я спокійно глянув на панель електронного замка і кивнув нашому технічному фахівцю.
Офіцер миттєво вийшов уперед. Він дістав із внутрішньої кишені компактний, але надзвичайно потужний армійський дешифратор і приклав його до магнітної панелі.
Три секунди напруженого очікування, під час яких кожен мій м’яз був натягнутий, як тятива арбалета. Замок жалібно, майже покірно піскнув. Зелений вогник індикатора сповістив, що електронний бар’єр знищено, а система безпеки зламана. Шлях до лігва був відкритий.
Я поклав долоні на холодні ручки. Потім із силою штовхнув важкі дверні стулки, і ми зробили крок уперед, занурюючись у саме серце столичної розпусти, ілюзії влади та абсолютної безкарності.
У ніс миттєво вдарив важкий, нудотний коктейль запахів. Тут смерділо розлитим елітним алкоголем, густим димом від кальянів та чимось неприродно солодким — тим самим специфічним ароматом дорогих синтетичних стимуляторів, якими ця столична «золота молодь» зазвичай розганяла свою безмежну життєву нудьгу.
Величезна вітальня пентхауса була вщент заповнена людьми. Вони хаотично смикалися в такт оглушливій музиці, пили просто з пляшок, голосно сміялися, засліплені ритмічними спалахами різнокольорових стробоскопів. У цьому п’яному, неоновому угарі ніхто з них навіть не звернув уваги на те, що масивні вхідні двері розчинилися, впускаючи всередину холодний подих невідворотної розплати.
Ми рухалися єдиним, монолітним клином. Мов атомний криголам, що безжально розрізає арктичні льоди, наша бойова група врізалася у натовп танцюючих. Люди інстинктивно відсахувалися в сторони. Вони ще нічого не розуміли своїм затуманеним розумом, але вже на якомусь тваринному рівні фізично відчували льодяний протяг смертельної загрози, що випромінювали мої мовчазні офіцери.
Музика обірвалася різко, немов її відрізали хірургічним скальпелем. Це один із моїх капітанів просто підійшов до професійного діджейського пульта і, не кажучи ні слова, вирвав товстий кабель живлення з розетки — прямо зі шматком дорогої венеційської штукатурки.
У дзвінкій, неприродній тиші, що раптово, ніби бетонна плита, впала на пентхаус, стало чути лише переляканий шепіт гостей та брязкіт кришталевого келиха. Хтось із гламурних дівчат впустив його від несподіванки. Келих довго, протяжно котився ідеальним дубовим паркетом, поки не розбився об чийсь важкий армійський черевик.
Я сканував поглядом величезне приміщення, мов тепловізором, шукаючи лише одну людину. І нарешті побачив її.
У найдальшому, напівтемному кутку розкішної кімнати, на величезному шкіряному дивані, сиділа моя Злата. Моя маленька дівчинка стиснулася в беззахисну грудочку, судомно обхопивши тремтячі коліна руками. Її розкішне, завжди ідеально доглянуте волосся тепер висіло сплутаними, мокрими від сліз пасмами.
Поруч із нею, розкинувшись у вальяжних, по-хазяйськи розкутих позах, сиділи троє молодиків. На вигляд усім близько двадцяти п’яти років. Їхні обличчя розпашіли від випитого алкоголю і власної безкарності, дорогі шовкові сорочки були недбало розстебнуті. Вони дивилися на нас так, ніби ми перервали їхню улюблену телепередачу.
Той, що сидів по самому центру і ліниво крутив у руці напівпорожню пляшку колекційного віскі, очевидно, і був їхнім ватажком. Саме його зухвалий, повний отрути голос кілька хвилин тому лунав з мого телефону. Я чудово знав, хто він такий. Едуард. Син Геннадія Вольського, власника могутнього холдингу «УкрПромРесурс». Хлопчик, який з пелюшок звик, що всі закони фізики і моралі скасовуються помахом татового безлімітного гаманця.
Він повільно, з відвертою неохотою підняв голову. Його каламутні, розширені від стимуляторів очі насилу сфокусувалися спочатку на мені, а потім — на тридцятьох міцних чоловіках із виправкою елітного спецназу, що півколом вишикувалися за моєю спиною. На його вродливому, доглянутому обличчі спочатку промайнуло легке роздратування, потім — щире нерозуміння.
А ще за секунду його випещені риси спотворив первісний, тваринний жах. Тільки зараз, дивлячись у наші холодні очі, до нього дійшло, що погроза про «зламані кістки», яку він так весело кидав у слухавку, повернулася до нього бетонним бумерангом.
Я зробив один повільний крок уперед. Гламурна тусовка миттєво кинулася врозтіч, притискаючись до стін і звільняючи мені широкий коридор до дивана, немов перед прокаженим або перед суддею-катом.
Едуард судомно ковтнув повітря і спробував підвестися. Начепивши на обличчя свою звичну, хоча й уже потріскану маску зверхності, він спробував заговорити. Але язик зрадливо заплітався:
— Ти взагалі хто такий, старий? Що це за маски-шоу? Ти хоч розумієш… чий я син? Я тебе зітру…
Я не став витрачати слова. Час для розмов і дипломатії закінчився в ту саму мілісекунду, коли ця погань наважилася брудними руками торкнутися моєї родини. Я підійшов до нього впритул. Мажор інстинктивно смикнувся, спробував незграбно відмахнутися рукою, але було занадто пізно.
Моя права рука блискавично, мов промислові сталеві лещата, стиснула його шию, повністю перекриваючи доступ кисню. Він захрипів, його очі в паніці полізли на лоба. Я відірвав його від підлоги так само легко, ніби це був порожній туристичний рюкзак, підтягнув його перекошене, синє обличчя до свого і прошепотів прямо у вухо так, щоб мороз пройшов по його кістках:
— Дуже добре запам’ятай цю мить, синку. Бо це остання секунда у твоєму нікчемному житті, коли ти відчував себе господарем цього світу.
Я з глибоким презирством жбурнув його на підлогу, прямо під ноги моїм незворушним офіцерам. Едуард жалюгідно заскімлив, судорожно хапаючи повітря відкритим ротом, і спробував відповзти назад, як причавлена комаха. Але шлях йому миттєво і жорстко перегородили начищені до блиску армійські черевики полковника Тарасенка.
Двоє інших мажорів — синки столичних чиновників вищого ешелону — спробували різко підскочити з дивана. Один із них, кремезний хлопець зі спортивною статурою, навіть щось істерично вигукнув про татові зв’язки в прокуратурі.
Але мої бійці спрацювали бездоганно і безжально. Два короткі, майже непомітні для непідготовленого ока удари по колінних суглобах і сонячних сплетіннях — і обидва “герої” вже стояли навколішках, тихо скиглячи від паралізуючого, шокуючого болю, не в силах навіть нормально вдихнути. Жодного зайвого руху, жодної краплі крові чи брудної бійки — тільки ідеально виконане силове захоплення, що вимикає волю до опору.
Уся решта публіки втиснулася у дорогі шпалери, боячись не те що говорити — боячись кліпати очима. До них нарешті, крізь пелену алкоголю, дійшло, що це не звичайна бандитська розбірка і не планова облава поліції, яку можна легко вирішити телефонним дзвінком або пачкою доларів. Це була точкова, каральна операція людей, для яких їхні статуси, бренди і татусі не значили абсолютно нічого.
Я відвів важкий погляд від звивистих на підлозі тіл, повільно підійшов до своєї онуки і мовчки, дбайливо накинув їй на тремтячі плечі свій теплий піджак.
Злата підняла на мене очі. Вони були повні сліз, пережитого жаху і невимовного болю. Але десь глибоко, на самому дні її розширених зіниць, я раптом побачив те, що змусило моє власне серце стиснутися від змішаних почуттів. Там розгорався холодний, сліпучий і безжальний вогонь ненависті. Мені був надто добре знайомий цей вогонь. Я бачив його в дзеркалі щоразу, коли втрачав бойових побратимів.
Вона не кинулася мені на шию, не стала істерично ридати, ховаючи обличчя на моїх грудях, як зробила б будь-яка інша дівчина її віку на її місці. Ні. Моя дівчинка дуже повільно витерла сльози тильним боком долоні, остаточно розмазавши залишки вечірнього макіяжу. Її миле, ніжне обличчя раптом стало жорстким і непроникним, немов висіченим з холодного київського граніту.
Вона подивилася на Едуарда, який жалюгідно плазував по дорогому паркету, заливаючись сльозами і благаючи своїх друзів про допомогу. У її погляді більше не було ні краплі страху. Тільки абсолютна, випалена порожнеча.
Злата повільно підвелася, спираючись на мою надійну руку. У гробовій тиші пентхауса її голос прозвучав тихо, але від нього повіяло таким космічним морозом, що всі присутні мимовільно здригнулися.
— Діду… не треба їх вбивати. Поки що.
Вона зробила крок і підійшла до низького дизайнерського столика, на якому стояли залишки їхнього елітного алкоголю. Її тонкі, витончені пальці лягли на важкий, гранований келих із товстого богемського скла. Вона стиснула його так сильно, що кісточки стали пронизливо білими. Потім повільно повернулася до мене.
І в ту секунду я чітко побачив у її очах віддзеркалення власної загартованої душі.
— Залиш ватажка мені, — прошепотіла вона крижаним, чужим тоном.
Від цих простих слів навіть у мене по спині пробіг неприємний холодок. Я зрозумів дуже страшну, але невідворотну річ: моя маленька, наївна дівчинка назавжди померла сьогодні ввечері в цих стінах. А натомість народилася жінка, яка вимагає справедливості та власноручної відплати.
Я ледь помітно кивнув своїм людям. Офіцери мовчки, як один механізм, розступилися, утворюючи коридор для Злати. Вона попрямувала прямо до того, хто наважився зламати її життя.
Едуард підняв червоні очі і побачив, як вона наближається. У його погляді відбився такий первісний жах, наче він дивився в очі самій смерті, що прийшла по його душу. Він спробував жалюгідно відповзти спиною назад, але міцно вперся в масивні ноги полковника Тарасенка. Скеля стояв як монолітна бетонна стіна і дивився на мажора зверху вниз із такою неприхованою, гидливою відразою, ніби перед ним лежала купа радіоактивного сміття.
Злата підійшла до Едуарда впритул і дуже повільно присіла навпочіпки, дивлячись йому прямо в розширені від страху зіниці.
— Ти хотів погратися? — спитала вона. Її голос нагадував скрегіт металу по склу. — Ти сказав по телефону моєму дідусеві, що я тепер ваша річ?
Вона повільно підняла руку з важким кришталевим келихом. Я не став її зупиняти. Я навіть не ворухнувся. Бо у цьому житті є речі, які не можна пробачити. Є глибокі душевні травми, які загоюються тільки після того, як ти сам, своїми руками, завдаси нищівного удару у відповідь.