Але для мене було очевидно: це був лише пролог. Я надто добре, до найменших гвинтиків, знав, як працює ця гнила система кругової поруки. Максимум через десять хвилин тут будуть їхні впливові батьки. Ці люди звикли миттєво реагувати на загрози своїм активам, а діти були частиною їхнього іміджу. Вони примчать рятувати своїх виродків, піднявши по тривозі всю свою приватну охорону, куплених копів та армію дорогих кишенькових адвокатів.
Проте вони ще не здогадувалися, з ким саме зіткнулися цього вечора. Вони йшли у розставлену пастку.
Я дістав із внутрішньої кишені свій захищений тактичний телефон і набрав прямий номер начальника Центру спеціальних операцій. Генерал Володимир Коваль відповів одразу після першого гудка, ніби чекав мого дзвінка.
— Володю, — спокійно, по-діловому сказав я у слухавку. — Піднімай своїх найкращих хлопців зі спецназу. Повністю блокуй весь квартал навколо комплексу «Печерськ-Плаза». У нас тут ситуація «червоний код» — нейтралізація особливо небезпечного угруповання та розкриття масштабної корупційної мережі. І, будь ласка, підготуй камери у вашому спецізоляторі. Нам знадобляться три одиночки для дуже поважних і примхливих персон.
Я скинув виклик, не чекаючи зайвих запитань. Коваль знав мене достатньо довго, щоб розуміти: якщо я оголошую «червоний код», значить, у мене на руках є залізобетонні докази. Я повільно обернувся до своїх хлопців, які мовчки чекали подальших вказівок.
— Панове офіцери, розпочинаємо другу фазу нашої неформальної операції, — мій голос прозвучав сухо і твердо. — Сюди вже мчать “папіки”. Наша задача — не просто втримати периметр пентхауса. Наша задача — знищити їх. Морально, документально і безповоротно. Жодного кроку назад, жодних переговорів про компроміс.
Полковник Тарасенко хижо, ледь помітно усміхнувся. Він звично перевірив спорядження і поправив кобуру.
— Богдане Петровичу, давно ми не викурювали щурів такого великого калібру, — тихо промовив Макар. — Буде дуже цікаво подивитися на їхні обличчя, коли їхні чекові книжки перетворяться на макулатуру.
Я підійшов до величезного панорамного вікна. Далеко внизу, на залитих неоном елітних вулицях Печерська, я побачив рух. До центрального входу готельного комплексу з вереском гальм і порушенням усіх можливих правил дорожнього руху почали злітатися чорні «Ленд Крузери» та «Мерседеси» супроводу.
Справжня війна, війна нервів і статусів, тільки починалася. І я був готовий іти в ній до самого кінця.
Атмосфера в пентхаусі наелектризувалася до такої межі, що, здавалося, від найменшої випадкової іскри все навколо просто вибухне. Тридцять офіцерів розвідки мовчазними, грізними тінями застигли вздовж стін. Вони повністю контролювали кожен міліметр простору цієї розкішної кімнати, яка ще годину тому була закритим клубом для недоторканних, а тепер перетворилася на бетонну мишоловку.
На паркеті, у центрі кімнати, все ще тихо скиглили троє мажорів. Едуард, судомно притискаючи до грудей свою травмовану руку, більше не сипав погрозами. Його дружки лежали поруч у неприродних позах, боячись навіть голосно дихати. Вони з жахом косилися на людей у цивільному, які випромінювали смертельну небезпеку і діяли за межами звичних для них правил.
Злата мовчки сиділа в глибокому шкіряному кріслі, куди я її обережно посадив. Мій накинутий їй на плечі піджак здавався надто великим і важким, ховаючи її тендітну, виснажену фігуру. Її погляд був спрямований кудись у порожнечу, крізь стіни. Я розумів: процес її вимушеного, жорсткого дорослішання завершився сьогодні вночі. Вона більше ніколи не буде колишньою.
Я продовжував спостерігати у вікно. Біля парадного входу в «Печерськ-Плазу» розгорталася справжня вакханалія статусу. Сині та червоні проблискові маячки машин супроводу сліпуче відбивалися в мокрому після недавнього дощу асфальті. З чорних броньованих позашляховиків, мов таргани з щілин, агресивно вистрибували кремезні чоловіки в тактичному спорядженні — особиста гвардія батьків цих виродків.
Вони діяли нахабно і максимально самовпевнено, грубо розштовхуючи перехожих і переляканий персонал комплексу. Вони звикли завжди вирішувати проблеми грубою силою та пачками готівки свого господаря. Але ці бойовики ще не усвідомлювали, що, піднявшись на п’ятий поверх, назавжди втратять свою примарну владу.
Я спокійно дістав телефон і набрав номер начальника служби безпеки готелю. Це був мій колишній підлеглий, сержант Сергій. Кілька років тому він пішов у відставку після важкого поранення. Тоді я особисто витягнув його з того світу, домовившись про найкращих хірургів, і він досі вважав себе зобов’язаним мені життям.
— Сергію, — тихо, але абсолютно владно промовив я у слухавку. — Слухай мій наказ уважно. Негайно блокуй усі ліфти на п’ятому поверсі. Наглухо перекрий сходи. Нікого не пускай нагору, крім трьох осіб — безпосередньо батьків цих цуценят. Їхню озброєну охорону затримай у центральному холі будь-якими можливими способами. Вмикай пожежну тривогу, блокуй електронні турнікети, роби що хочеш, але приватний спецназ не повинен піднятися сюди.
— Прийняв, пане генерале. Зробимо в найкращому вигляді, муха не пролетить, — чітко відрапортував Сергій без жодного зайвого запитання. Колишніх військових не буває.
Вже за хвилину десь глибоко в надрах елітної будівлі завила пронизлива, неприємна сирена пожежної тривоги. Основне світло в коридорах кілька разів тривожно кліпнуло і автоматично перейшло в режим аварійного освітлення. Стіни пентхауса залило криваво-червоним кольором, додаючи ситуації ще більшого драматизму.
Я обернувся до своїх хлопців.
— Офіцери, приготуватися до зустрічі дорогих гостей, — спокійно, але жорстко скомандував я.
Полковник Тарасенко ледь помітно кивнув і характерним, сухим рухом перевірив наявність патрона в патроннику свого нагородного пістолета. Клацання зброї в тиші прозвучало як вирок. Майор Остапчук, не відриваючись від екрана ноутбука, показав мені великий палець: копіювання всіх файлів, чорних фінансових схем і відеозізнань із телефонів мажорів було успішно завершено. Компромат, здатний миттєво підірвати половину урядового кварталу, був у нас у кишені.
Раптом подвійні дубові двері пентхауса розчахнулися з таким неймовірним гуркотом, що зі стелі посипалася дорога ліпнина. На порозі, важко дихаючи після швидкого підйому сходами, з’явилися троє розлючених чоловіків у дорогих італійських костюмах.
Першим у кімнату увірвався батько Едуарда — Геннадій Вольський, той самий енергетичний барон. Він був одним із найвпливовіших олігархів країни, відомий своїми жорсткими, майже кримінальними методами поглинання конкурентів. За ним, нервово витираючи піт з червоного, одутлого обличчя дорогою хустинкою, ввалився суддя апеляційного суду. Замикав цю процесію заступник профільного міністерства, який виглядав блідим і вкрай розгубленим.
Вони залетіли в апартаменти, готові рвати і метати всіх на своєму шляху, абсолютно впевнені у своїй винятковості та недоторканності. Але миттєво завмерли на місці, наче на повному ходу натрапили на невидиму бетонну стіну.
Картина, що відкрилася перед ними у червоному аварійному освітленні, повністю зламала їхній шаблон. Тридцять офіцерів елітного підрозділу з непроникними, кам’яними обличчями стояли щільним півколом. А в центрі цього кола жалюгідно плазували їхні сини.
— Що за чортівня тут відбувається?! — несамовито заревів олігарх Вольський, намагаючись перекричати гул кондиціонерів. Його обличчя перекосило від люті. — Хто ви взагалі такі?! Ви хоч розумієте, на кого ви щойно наїхали?! Я вас усіх під асфальт закатаю, ви завтра ж зникнете!
Він спробував зробити агресивний, широкий крок уперед, назустріч мені. Але тут же сильно вперся грудьми в холодний, чорний ствол пістолета. Його блискавично, без єдиного слова та емоції, виставив один із моїх капітанів. Вольський миттєво зблід і похлинувся власними словами.
Суддя, побачивши зброю і свого закривавленого сина на підлозі, схопився за серце. Він важко, з хрипом осів на м’який пуф біля дверей, жадібно хапаючи ротом повітря. Чиновник з міністерства боягузливо зробив крок назад, намагаючись заховатися за широку спину олігарха.
Я повільно, немов привид, вийшов з напівтемряви кімнати. Я зупинився рівно за метр від Вольського. Мої холодні очі дивилися прямо в його чорну, зіпсовану грошима душу.
— Я генерал-майор Богдан Залізняк, — мій голос звучав настільки тихо і спокійно, що від нього віяло невідворотністю смерті. — І сьогодні, Геннадію, ти не будеш диктувати жодних умов. Ти будеш їх тільки слухати. Твій син і його дружки скоїли фатальну помилку. Помилку, яка коштуватиме їм свободи. А вам трьом — кар’єри, соціального статусу і всього вашого кривавого статку.