У просторому пентхаусі комплексу «Печерськ-Плаза» зависла така густа, задушлива тиша, що, здавалося, саме повітря перетворилося на в’язкий гель. Його було важко вдихати і ще важче видихати. Музика змовкла остаточно, залишивши по собі лише дзвін у вухах. Тепер цю абсолютну, вакуумну тишу порушували лише монотонне, низьке гудіння потужних промислових кондиціонерів та важке, контрольоване дихання тридцяти моїх офіцерів.
Я стояв посеред розкішної кімнати, всипаної конфеті та залишеними келихами, і фізично відчував, як первинний бойовий адреналін поступово розчиняється в крові. На його місце приходив холодний, машинний розрахунок. Це те саме знайоме професійне заціпеніння, крижана ясність розуму, яка завжди приходить до досвідченого військового після першого пострілу або перед початком вирішального штурму.
Довкола нас, максимально втиснувшись у стіни, завмерла строката юрба гламурних гостей. Інстаграм-моделі з порожніми, ляльковими очима, діти столичних чиновників у брендових ганчірках за тисячі доларів і випадкові прилипали, які завжди в’ються там, де пахне великими грошима і дармовим задоволенням. Зараз вони відчайдушно намагалися злитися з дорогими дизайнерськими шпалерами, марно сподіваючись, що наш гнів омине їх і впаде лише на тих трьох, що жалюгідно повзали по підлозі.
Тим часом мої люди працювали чітко, як ідеально налагоджений годинниковий механізм, без жодного зайвого слова чи жесту. Вони наглухо заблокували всі можливі виходи, включаючи скляні двері на терасу та прихований службовий ліфт для персоналу. Двоє досвідчених капітанів миттєво зайняли позиції біля панорамних вікон, взявши під візуальний контроль периметр вулиці далеко внизу.
Майор Остапчук, наш головний фахівець із кібербезпеки, вже розгорнув портативний комплекс радіоелектронної боротьби. Зелені індикатори на його обладнанні заблимали, надійно глушачи будь-який мобільний зв’язок, інтернет та рації в радіусі п’ятдесяти метрів. Жоден щур із цієї кімнати більше не міг відправити панічне повідомлення своєму впливовому “папіку” чи викликати власну озброєну охорону. Вони опинилися в абсолютній ізоляції.
Я перевів погляд на трійцю мажорів. Було майже фізично приємно спостерігати, як із їхніх випещених облич стрімко, немов бруд під напором води, сповзає п’яна пиха, залишаючи по собі лише голий, тваринний жах. Той самий жах, який пробирає до самих кісток, коли ти раптом усвідомлюєш страшну істину: тут твої гроші не працюють.
Едуард, син олігарха Вольського, якого Злата притиснула до ніг полковника Тарасенка, все ще намагався за звичкою грати роль «хазяїна життя». Хоча його тіло била велика дрож, він підняв голову і здавлено пискнув:
— Ти хоч розумієш, що ти наробив, діду? Мій батько… Геннадій Вольський… він купить цей готель разом із вами всіма! Він вас по світу пустить, ви в нього в ногах валятиметеся! Ви зараз просто підете звідси, і ми всі забудемо цей інцидент. А якщо ні… до ранку вас усіх знайдуть на дні Дніпра з бетоном на ногах…
Він не встиг договорити цю завчену з кримінальних серіалів фразу. Злата, яка незворушно стояла над ним із важким кришталевим келихом у руці, зробила різкий, блискавичний рух.
Вона не стала цілитися йому в обличчя чи очі. Її удар прийшовся точно, вивірено і нищівно по його правій руці — тій самій, якою він зараз спирався на паркет, намагаючись підвестися. Товсте богемське скло витримало, не розбилося, але гучний, сухий хрускіт пальців, які все життя звикли лише перераховувати стодоларові купюри і грубо розстібати чужий одяг, моторошною луною пролунав на всю кімнату.
Едуард заверещав так пронизливо і тонко, що шибки у панорамних вікнах, здавалося, завібрували від цієї частоти. Він миттєво схопився за понівечену кисть, жалюгідно скорчившись на підлозі в позі ембріона, пускаючи слину від больового шоку.
— Це твоє тавро, — тихо, але так, щоб кожне слово врізалося в пам’ять присутніх, промовила Злата. Вона дивилася на нього згори вниз без жодної крихти жалю. — Ти так любив розпускати руки? Ти любив відчувати владу над слабшими? Тепер кожен рух, кожен біль нагадуватиме тобі про те, хто ти є насправді. Жалюгідний, слабкий боягуз. Ти забрав у мене спокій, а я назавжди забираю твою ілюзію недоторканності.
Вона повільно випросталася і зневажливо кинула келих на підлогу. Він розлетівся на сотні дрібних, блискучих уламків — точнісінько так само, як розлетілося їхнє безтурботне, розкішне життя в цю саму хвилину. Злата не святкувала перемогу. Її юне обличчя виражало лише глибоку втому людини, яка щойно власноруч виконала брудну, але життєво необхідну санітарну роботу.
Двоє інших — Денис, син судді апеляційного суду, та синок високого чиновника — завмерли від жаху, геть забувши про власний ниючий біль у скручених суглобах. Вони широко розплющеними очима дивилися на свого вожака, який жалюгідно скиглив у калюжі власної крові та розлитого віскі, і до них нарешті дійшло, що це абсолютний кінець.
Тим часом Денис, худий і сіпаний хлопець, раптом зірвався на істерику. Його нерви не витримали напруги.
— Ви не маєте права! Це незаконне позбавлення волі! Це кримінальна стаття! Мій батько — суддя! Він вас згноїть по тюрмах, ви світла білого не побачите! — заверещав він і, тремтячими руками, конвульсивно дістав з кишені свій останній iPhone, намагаючись зловити хоч якусь мережу крізь нашу глушилку.
Полковник Тарасенко навіть не змінив кам’яного виразу обличчя. Скеля зробив лише один короткий, плавний крок, перехопив руку крикуна, застосувавши жорстке поліцейське утримання, і злегка натиснув на больову точку на його зап’ясті. Телефон із глухим стукотом випав на підлогу. Хлопець завив від гострого болю, миттєво падаючи на коліна, абсолютно нездатний чинити бодай найменший опір.
— Тепер вони повністю готові слухати, Богдане Петровичу, — спокійно констатував Макар, дивлячись на мене.
Я повільно, карбуючи крок, підійшов до них.
— Слухай мене дуже уважно, виродку, — мій голос звучав рівно, тихо, але від нього віяло таким могильним холодом, що Денис перестав скиглити. — Твій батько завтра зранку буде занадто зайнятий тим, щоб врятувати власну шкуру від детективів антикорупційного бюро, а не тим, щоб витягувати твою нікчемну дупу з в’язниці.
Злата мовчки підійшла до сина судді. Вона підняла з підлоги його ж новенький смартфон. Камера пристрою, на щастя, все ще працювала. Вона увімкнула запис відео і холоднокровно навела об’єктив прямо на його перекошене від жаху, мокре від сліз обличчя.
— Ти дуже любив знімати на відео чужий біль і приниження, — сказала вона з неприхованою, глибокою відразою. — Ти насолоджувався цим. Ви всі цим насолоджувалися. Тепер ти станеш головним героєм, і зніматимеш своє власне зізнання.
Хлопець затравлено кліпав очима, нервово переводячи погляд з об’єктива телефону на моїх суворих, мовчазних офіцерів, які височіли над ним, мов скелі.
— Ти розкажеш на цю камеру абсолютно все, — продовжувала Злата сталевим голосом. — Що ви робили сьогодні. Чим саме ви накачували дівчат на ваших закритих вечірках. Усі ваші тіньові схеми, всі імена ваших постачальників, усі суми хабарів, які ваші татусі заносили в кабінети. І якщо ти спробуєш збрехати, або забудеш хоча б одну маленьку деталь… мій дідусь залишить тебе наодинці з цими людьми. І повір мені на слово, зламані пальці Едуарда здадуться тобі дуже легкою розминкою.
У Дениса почалася справжня, неконтрольована панічна атака. Розуміючи, що ніякої допомоги не буде, що його статус тут нічого не вартий, і що перед ним стоять люди, які принципово не ведуть переговорів із терористами, він зламався. Зламався так само швидко, як кришталевий келих.
Він почав говорити. Говорив швидко, ковтаючи слова, захлинаючись соплями і сльозами. Він здавав усіх без винятку. Він детально розповідав про закриті квартири, про специфічні хімічні препарати, про дівчат, яким вони методично ламали психіку і яких потім цинічно залякували зв’язками своїх батьків. Він називав точні суми в доларах, які олігарх Вольський та його батько-суддя заносили потрібним людям, щоб зам’яти попередні кримінальні справи. Він, рятуючи власну шкіру, вивертав назовні всю ту гнилу, корумповану систему, яку вони роками вибудовували навколо себе, вважаючи себе богами.
Майор Остапчук не втрачав часу. Він фіксував усе це не лише на смартфон мажора. Через спеціальний кабель він миттєво дублював відеофайли та аудіодоріжки на захищені сервери нашого відомства, використовуючи зашифровані канали зв’язку. Цей цифровий матеріал зараз коштував дорожче за будь-яке золото чи діаманти. Це був гарантований політичний і кримінальний вирок для цілого клану.
Коли з істеричними зізнаннями було нарешті покінчено, я обережно підійшов до Злати. Я ніжно поклав свої великі руки їй на плечі. Вона здригнулася, ніби раптом прокидаючись від глибокого кошмару, і кепсько прихована напруга почала залишати її тіло.
— Діду… — прошепотіла вона зовсім тихо, дивлячись на мене знизу вгору своїми великими, втомленими очима. — Ми ж усе правильно зараз зробили?
Я міцно притиснув її до своїх грудей, відчуваючи, як під моїм піджаком шалено, немов у спійманої пташки, б’ється її серце.
— Так, моя рідна, — твердо і впевнено відповів я, гладячи її по сплутаному волоссю. — Справедливість — це далеко не завжди те, що написано чорним по білому на папері в корумпованому суді. Іноді, коли система згнила зсередини, справедливість доводиться брати у свої руки, щоб захистити невинних. Ти повелася дуже гідно. Як справжня дочка офіцера.