Життя — непередбачуваний сценарист. Воно щедро обдаровує нас любов’ю, зводить крихкі мости надії, а потім, одним безжальним ударом, спалює їх у вогнищі зради чи втрати. Бувають миті, коли здається, що попереду лише глуха стіна. Дихання перехоплює від відчаю, а земля буквально тікає з-під ніг. Але саме в такі найтемніші години, коли ти стоїш на краю прірви, важливо пам’ятати одне. Навіть якщо ти вже йдеш на дно, у світі завжди знайдеться рука, готова витягнути тебе з темряви.
Галина Петрівна належала до тих жінок, які тримають на своїх плечах половину світу, хоча самі цього навіть не усвідомлюють. Того вересневого ранку вона прокинулася задовго до перших променів сонця. Це була багаторічна селянська звичка, яка в’їлася під шкіру глибше, ніж лінії на долонях.
У селі Залісся, що розкинулося серед густих поліських лісів, лінуватися було ніколи. Господарство, великий город, корова, яку треба подоїти на світанку — все це вимагало неабиякої сили. А ще ж квітник, де розкошували осінні хризантеми та чорнобривці, які Петрівна плекала з особливою любов’ю.
Усі ці нескінченні клопоти зазвичай треба було встигнути переробити до того, як сонце підніметься високо над верхівками сосен. Але зараз Галина Петрівна могла дозволити собі трохи розслабитися. В її просторій хаті тепер господарювали дві невістки — молоді, моторні та працьовиті дівчата.
Сини Петрівни теж вдалися в матір: роботящі, хазяйновиті, до чарки не ласі. Вони швидко перебрали на себе найважчу чоловічу роботу. Здавалося б, спи собі, жінко, відпочивай, насолоджуйся заслуженим спокоєм.
Проте Петрівна просто не вміла довго ніжитися в ліжку. Вона обожнювала ці тихі ранкові години. Жінка тихенько відчиняла вікно, впускаючи до хати прохолодне повітря, напоєне ароматом стиглих яблук-антонівок та вологого листя.
Поки велика родина ще солодко спала, Галина вже поралася біля печі. Сьогодні вона замісила пухке дріжджове тісто на пиріжки з капустою. Аромат свіжої випічки вже почав розповзатися кімнатами, обіцяючи домашнім теплий і затишний сніданок.
Залишивши пиріжки рум’янитися, жінка швидко зібралася. Напередодні її кума, тітка Одарка, притягнула з лісу величезний кошик відбірних білих грибів. Їхні тугі коричневі шапки так і стояли перед очима Петрівни всю ніч.
Вона твердо вирішила, що сьогодні теж не пастиме задніх. Схопивши свого улюбленого плетеного кошика, жінка безшумно вислизнула за поріг. Село ще дрімало, оповите густим молочним туманом.
Галина Петрівна неквапливо йшла вулицею, прямуючи до крайніх хат, за якими стіною стояв старий сосновий ліс.
— І куди це ми так чимчикуємо проти ночі? — раптом пролунав хрипкуватий чоловічий голос із-за старого дерев’яного паркану.
Галина здригнулася, ледь не випустивши кошика з рук. Вона різко обернулася.
— Тьху на тебе, Матвію! — вигукнула вона, притискаючи руку до грудей. — Налякав, хай тобі грець! Чого це тобі не спиться в таку рань?
Дід Матвій, самотній сусід, який славився своїм відлюдькуватим характером, лише гірко усміхнувся. Він важко спирався на хвіртку.
— Та от вийшов подихати, дивлюся — сусідка моя кудись летить. Івана твого вже років п’ять як немає, а ти жінка ще хоч куди, кров з молоком. От і думаю, куди це ти зібралася?
— Зовсім з глузду з’їхав на старості літ! — розсміялася Галина Петрівна, махнувши на нього рукою. — Ми з тобою вже своє відлюбили, Матвію. Куди мені тим хвостом крутити? Оно, онуків чекатиму. А зараз по гриби йду, поки такі як ти всі поляни не витоптали.
— Оно як… По гриби, значить, — протягнув Матвій Степанович, ховаючи натруджені руки в кишені старої куртки. — Бачив я вчора Одарку з її здобиччю. Теж, грішним ділом, подумав до лісу податися.
Чоловік важко зітхнув, і його погляд на мить затьмарився осіннім смутком.
— Тільки ж для кого мені ті гриби збирати? Кого пригощати? У тебе он повна хата людей: сини, невістки, сміх лунає. А я що? Один як палець у полі. Нікому не потрібен.
— А чого ж ти сам, Матвію, після своєї Соломії так і не оженився? — несподівано тихо запитала Галина, підійшовши ближче. — Тобі ж тоді й сорока не було. Пам’ятаю, як наші молодиці круг тебе крутилися. Кожна хотіла до твоєї хати господинею увійти.
— Нікого ти не пустив, серце своє на замок закрив, — додала вона, не помічаючи, як спохмурнів сусід і як здригнулися його плечі.
— Слухай-но, сусідко, ти ж ніби по гриби поспішала? — різко відрізав Матвій, відвертаючись. — То йди вже, бо зараз з сусідніх сіл понаїдуть, всі білі повизбирують. Залишишся з самими сироїжками.
— От вічно ти такий! Слова тобі не скажи, зразу їжаком стаєш, — пробурмотіла жінка, знаючи цю різку вдачу сусіда. — Не хочеш говорити — то й мовчи. Я ж тобі в душу не лізу!
Вона підхопила свого кошика, поправила хустку і впевнено покрокувала в бік лісу. Жінка йшла швидко, жодного разу не озирнувшись.
Матвій довго дивився їй услід. Осінній туман поступово ковтав її силует, розчиняючи в ранковій імлі.
— От же ж цікава баба. Все їй треба знати, все випитати, — тихо промовив він у порожнечу.
Старий сів на дерев’яну лаву біля двору і заплющив очі. Хіба міг він пояснити цій жінці, що робиться в його душі? Хіба міг він вийняти своє зранене серце і показати ті шрами, які не загоїлися навіть через стільки років?
Він кохав свою Соломію. Кохав так, що дихати без неї не міг. Вони були такою гарною парою, що люди на вулиці оберталися їм услід. Єдине, що кидало тінь на їхнє щастя — у них ніяк не з’являлися діти. Зараз медицина творить дива, і вихід можна знайти майже завжди. Але в часи їхньої з Соломією молодості багато речей залишалися недосяжними. Вони прожили разом кілька років, але колиска в їхньому домі так і стояла порожньою…
Продовження історії – НАТИСКАЙТЕ на кнопку ВПЕРЕД 👇👇👇