Соломія тихо плакала ночами, ховаючи обличчя в подушку. Вони разом їздили по святих місцях, стояли на колінах у церквах, благаючи небеса подарувати їм маленьке диво.
І одного дня небеса їх почули. Соломія завагітніла. Матвій тоді від щастя ледь не збожеволів, носив дружину на руках. Він пилинки з неї здував, забороняв навіть відро води підняти, усе робив по господарству сам.
Чоловік був впевнений: цей довгоочікуваний син стане сенсом їхнього життя назавжди. Але доля вирішила інакше. На дев’ятому місяці, коли родина вже рахувала дні до народження малюка, Соломії раптом стало дуже зле.
Швидка їхала з райцентру занадто довго. Матвій тримав її бліді руки, вкриті холодним потом, і молився всім святим. Дружину забрали в операційну районної лікарні, і це були найстрашніші години в його житті.
Пологи виявилися надзвичайно важкими. Організм Соломії не витримав навантаження, її серце зупинилося. Малюка врятувати теж не змогли.
Коли лікар вийшов з операційної, він не міг дивитися в очі Матвію. Чоловік, здавалося, в ту ж мить постарів на двадцять років.
— Мені дуже шкода, — тихо сказав медик, ховаючи погляд. — Ми боролися до останнього, але дитинка не дихала ще до того, як ми почали. А ваша дружина… Простіть нас.
Почувши ці слова, Матвій впав на холодний кахель лікарняного коридору. Він завив — страшно, протяжно, як поранений звір, що втратив свою зграю. В одну мить його життя втратило будь-який сенс.
Він не пам’ятав похорону, не пам’ятав, як його привели додому. Все було вкрито густим, чорним туманом невимовного болю.
З того часу минуло багато років. Матвій перебрався до Залісся, звідки колись була родом його Соломія. Він закрився від світу, став справжнім відлюдником, не підпускаючи до себе жодної жінки.
Люди в селі вважали його дивакуватим, але з часом звикли і залишили в спокої. Лише зрідка селяни помічали дивні речі: до Матвія часом приїжджали якісь немісцеві автомобілі. До хати заходили люди, а через деякий час звідти лунали глухі, страшні крики.
Потім незнайомці їхали, а Матвій далі порався по господарству, ніби нічого й не було. Селом повзли моторошні чутки, люди побоювалися його хати. І тільки Галина Петрівна, зі своєю невгамовною енергією, продовжувала з ним вітатися і додумувати власні версії подій.
Про все це Галина згадувала зараз, заглиблюючись у ранковий осінній ліс. Прохолода бадьорила, а запах вологої землі витісняв усі сумні думки з голови. Вона помітила один білий гриб, потім другий, і повністю поринула в тихе полювання.