Вона зітхнула і поправила хустку.
— Слухай, сусіде… А ти ж і справді мою спину вилікуєш? Не збрехав тоді перед поліцією?
— Звісно, вилікую, — абсолютно серйозно відповів Матвій. — От тільки завтра зранку збігаю до лісу, нарву те, що треба, і почнемо терапію.
— А в ліс навіщо? — насторожилася Петрівна.
— Ну а як же? Кропиви пекучої нарвати цілий сніп! Таких баламуток, як ти, тільки свіжа кропива на ноги ставить! Відшмагаю тебе пару разів — як на світ народишся!
Галина з переляку аж рота відкрила, очі стали як п’ять копійок. Але, помітивши, як Матвій щиро і голосно регоче, і сама зайшлася гучним сміхом.
— От же ж ти старий чорт! А я, дурепа, ледь не повірила!
— Не бійся, Галино. Обіцяв — значить вилікую, — вже м’якше сказав Матвій Степанович.
Петрівна задоволено усміхнулася, дивлячись у його добрі, вкриті сіточкою глибоких зморщок очі. Вона більше не вважала його дивним чи страшним. І точно знала, що більше ніколи не залишить цього чоловіка на самоті.
Коли всі пристрасті вляглися, а звуки сільської суєти розчинилися у вечірній прохолоді, Соломія у своїй київській квартирі нарешті відчула абсолютний спокій. Вона пройшла через справжнє пекло, але кожен крок назад був лише розгоном для нового, щасливого шляху вперед.
У цей же час Матвій стояв біля свого старого вікна в Заліссі, дивлячись, як червоне сонце ховається за сосновим лісом. Він відчував, що кам’яна брила, яка давила на його серце багато років, нарешті зникла. Їхні дороги перетнулися випадково, але саме ця зустріч повернула їм обом те, що вони давно втратили — віру в людей і в майбутнє.
Бо навіть якщо ти потрапив у найтемніший ліс і тонеш у бездонному болоті зради, завжди знайдеться стежка до світла. І на цій стежці обов’язково зустрінеться своя Галина Петрівна зі своїм невгамовним серцем.