Соломія важко зітхнула. Її радісна усмішка миттєво згасла, а в очах знову з’явився той самий біль, який Галина Петрівна бачила вчора на краю трясовини.
— Це мій чоловік… Денис вивіз мене до лісу, — тихо, але твердо промовила вона. Офіцери завмерли, вслухаючись у кожне слово. — Виявилося, що в нього вже давно є інша жінка. А я просто заважала. Офіційне розлучення означало б для нього важкий поділ майна, втрату частини бізнесу. Тож він вирішив цю проблему радикально і безжально.
Дільничний нахмурився і дістав блокнот.
— Але як ви погодилися поїхати з ним у таку глухомань? — не розумів він.
— Денис був дуже переконливим, — гірко засміялася Соломія. — Він сказав, що нам треба врятувати наш шлюб. Запропонував провести “романтичні вихідні” далеко від столичного шуму, в еко-комплексі “Лісова перлина”. Я повірила. Повірила до того самого моменту, коли він зупинив машину посеред траси, запропонував прогулятися до “мальовничого озера”, а натомість завів мене у Вовчу гать.
Вона перевела подих і подивилася на Матвія, шукаючи підтримки.
— Коли мене схопив напад болю в спині, я впала. А він… він просто розвернувся і пішов до машини. Він чудово знав, що зі своїм діагнозом я не зможу вибратися звідти самостійно. Він залишив мене там помирати, сподіваючись, що болото назавжди сховає сліди його злочину.
— Значить, ти ніяку пам’ять не втрачала? — з подивом запитав Матвій Степанович, піднявши брови.
— Ні, звичайно. Я просто хотіла все забути, викреслити цей жах зі своєї голови, — відповіла жінка. — Але тепер я розумію, що втеча — це не вихід. До цього нелюда я більше ніколи не повернуся, і він відповість за все перед законом.
— От же ж мерзотник столичний! — раптом пролунав від порога обурений голос Галини Петрівни.
Вона вже встигла прослизнути до сіней і уважно слухала всю розмову. Галина рішуче зайшла на кухню, розмахуючи руками.
— І ти тут як тут, радіо наше заліське! — повернувся до неї Матвій, хитаючи головою. — Ну що, викликала поліцію на свою голову? Не могла по-людськи зайти й запитати? Через твої фантазії люди з райцентру з сиренами мчали!
Петрівна лише винувато знизала плечима, але погляду не відвела.
— Та я ж за тебе хвилювалася! І за неї теж! Я ж як почула ті крики нелюдські, то ледь свідомість на ґанку не втратила. Думала, ти бідолаху на шматки рубаєш. А ти, виявляється, лікував її.
Вона раптом підійшла ближче до Матвія і хитро примружилася.
— І взагалі, чого це я тільки зараз дізнаюся, що ти костоправ? Сусіди ще називаємося! Я тут стільки років зі спиною мучуся, поперек відвалюється після кожного сезону на городі. Якби знала, вже давно б до тебе прийшла! Ех ти, старий egoїст!
Матвій лише щиро розсміявся, і поліцейські разом із ним.
— Ну все, тепер точно все Залісся знатиме, — зітхнув він. — І без твого довгого язика від клієнтів відбою не було, а тепер взагалі хату обложать. Приходь уже, сусідко. Поставлю я твою спину на місце.
— Ну що, пані Соломіє, поїдемо до відділку? — серйозно запитав дільничний. — Будемо оформлювати офіційну заяву на вашого чоловіка. Треба діяти швидко, поки він грає роль згорьованого вдівця в Києві.
— Нехай Соломія поки що поживе в мене, — несподівано запропонував Матвій. — Заяву вона напише прямо зараз. А потім їй потрібен спокій і кілька сеансів для спини.
Соломія вдячно кивнула. Вона попросила телефон у поліцейського і набрала номер своїх батьків, щоб нарешті покласти край їхнім страшним тривогам.
Минуло всього три дні. До тихого двору Матвія під’їхало авто — приїхали батьки Соломії. Вони довго плакали, обіймали доньку, а потім зі сльозами на очах дякували і суворому господарю, і балакучій Галині Петрівні за порятунок їхньої єдиної дитини. Батьки з радістю погодилися погостювати в Заліссі кілька днів.
За цей короткий час село стало для них справжнім відкриттям. Разом із невтомною Петрівною вони ходили по гриби, а вечорами вся велика компанія збиралася за столом у Матвія. Тим часом у Києві Дениса було заарештовано прямо в його розкішному офісі. Зібраних доказів і показів Соломії було достатньо, щоб йому загрожував дуже серйозний тюремний термін.
Згодом Соломія з батьками поїхали до столиці, тепло попрощавшись зі своїми сільськими рятівниками. І в старій дерев’яній хаті знову запанувала звична тиша.
— Знаєш, Матвію, а я чомусь думала, що вона в тебе назавжди залишиться. Що не захоче повертатися до того страшного міста, — задумливо сказала Галина Петрівна через кілька днів, спираючись на сусідський паркан.
— Хто залишиться? Соломія? — здивовано підняв брови чоловік, відкладаючи сокиру. — От вигадниця! Що з тебе взяти… Я вже немолодий, сивий весь, з бородою як у лісовика. Не багач. Що я можу дати молодій, красивій, столичній жінці? Грядки з морквою та старого коня? Ні, Галино, у неї свій шлях.
Він сів на лаву і подивився кудись убік лісу.
— А я до свого життя звик. І змінювати нічого не хочу. Любити я завжди буду тільки мою дружину. Пам’ять її не зраджу. Розумієш?
Галина тихо кивнула. Вона знала, що йому було нелегко, але тепер ставилася до його вірності з величезною повагою.
— Розумію, Матвію. Живи як знаєш, — усміхнулася вона по-доброму. — Головне, щоб тобі на душі було світло. А ти на мене не ображайся за мого довгого язика. Мої он як поїдуть у місто до сватів — хоч вовком вий у хаті. Самотньо стає. Тому й ходжу, людей випитую, бо живого спілкування хочеться.