Марія Іванівна була єдиним тямущим ветеринаром на три довколишні села та кілька великих фермерських господарств. Жінці пішов шостий десяток. Вона мала суворе, обвітрене степовими вітрами обличчя та жилаві, неймовірно сильні руки. За понад тридцять років практики вона бачила все: приймала складні пологи у корів в люті морози, рятувала коней після нападів здичавілих псів, лікувала овець. Її крутої вдачі побоювалися навіть місцеві фермери-товстосуми.
Сергій зателефонував їй ще вдосвіта.
— Маріє Іванівно, виручайте. Треба собаку подивитися, — тихо попросив він у слухавку.
— Якого ще собаку, Сергію? У мене зараз дві ферми на черзі, — невдоволено відрізала жінка.
— Алабая. Вчора на ринку забрав. Він може не дожити до вечора.
У слухавці повисла важка пауза.
— Буду по обіді, — коротко кинула ветеринарка.
Вона приїхала на своїй старенькій, побитій часом “Таврії”. На пасажирському сидінні лежав потертий шкіряний саквояж із медикаментами та інструментами. Біля хвіртки Марія Іванівна побачила Матвійка. Хлопчик стояв у своєму завеликому зимовому комбінезоні і мовчки дивився на гостю.
— Доброго здоров’я, Матвійку, — лагідно привіталася жінка.
Дитина не відповіла. Лише повільно підняла руку у великій рукавиці і вказала в бік старого цегляного сараю.
Марія Іванівна рішуче відчинила двері. Сергій ішов слідом, тримаючи в руках ліхтарик, бо лампочка в сараї давно перегоріла. Промінь світла вихопив із напівтемряви пса, який лежав на сіні точнісінько в тій самій позі, що й учора. Лише його масивна голова була ледь повернута до входу.
Ветеринарка мовчки опустилася на коліна. Її жорсткі, але впевнені пальці професійно пройшлися по шиї тварини, намацуючи лімфовузли. Алабай ледь здригнувся, але навіть не спробував загарчати.
— Світи ближче! — скомандувала вона.
Огляд тривав у гнітючій тиші. Жінка методично обмацувала кожен сантиметр виснаженого тіла. Зупинилася на ребрах зліва, потім перейшла на правий бік. Натиснула. Пес тихо, майже нечутно заскавулів крізь стиснуті щелепи. Далі вона оглянула ті самі круглі сліди на шкірі, понівечене вухо. Потім обережно перевернула тварину. На передніх лапах подушечки були стерті майже вщент, а на задніх виднілися глибокі, криваві борозни.
Марія Іванівна важко піднялася. Вона подивилася на двері — там стояв Матвійко.
— Матвійку, сонечко, — лагідно звернулася вона до хлопчика. — Біжи до тітки Ганни, попроси, нехай нагріє відро води. Отак покажи їй.
Вона жестами зобразила відро і вогонь. Хлопчик кивнув і слухняно побіг геть.
Щойно кроки дитини стихли, ветеринарка обернулася до Сергія. Її очі палали від гніву.
— Слухай мене уважно, Сергію. Троє ребер були зламані і зрослися неправильно. Їх ламали в різний час важким тупим предметом. Опіки регулярні, його припікали систематично. Вухо порване — це наслідки підпільних собачих боїв. Подушечки стерті — він тижнями бігав по голому бетону. А ці борозни на задніх лапах… Його тримали на короткому ланцюгу, так туго, що він фізично не міг лягти на землю. Довгими добами.
Вона перевела подих, заспокоюючись.
— Зневоднення критичне. Виснаження крайнього ступеня. Два ікла зламані під корінь — так буває, коли тварина від нестерпного болю гризе залізну арматуру. Його ламали, Сергію. Довго і безжально. Спочатку кидали на ринг, а потім просто знущалися заради розваги.
Вона дістала із саквояжа шприци і кілька ампул. Швидко зробила уколи в холку. Пес навіть не кліпнув.
— Тут вітаміни, антибіотик і глюкоза. Мазь я залишу, будеш обробляти рани щодня. Поки що давати тільки нежирний яловичий бульйон. Ніякої твердої їжі. І теплу воду вволю.
— Він виживе? — з надією запитав Сергій.
— По медичних показниках — ні. Шансів майже немає. Але…
Вона знову глянула на пса. У його очах уже не було тієї вчорашньої мертвої порожнечі. У них з’явилася іскра.
— У нього серце міцне, як мотор, — тихо додала Марія Іванівна. — Він хоче жити. Це вже не від моїх ліків залежить, а від нього самого.
Вони вийшли на подвір’я. Тітка Ганна якраз принесла відро теплої води.
— Скільки я вам винен за виклик і ліки? — спитав Сергій, нервово мнучи в кишені останні гривні.
— Триста гривень, — сказала жінка. Але, побачивши його погляд, додала: — Грошей не треба. У мене паркан на задньому дворі завалився після бурі. Приїдеш, полагодиш, коли час буде.
Сергій із вдячністю кивнув.
— Як назвеш його? — запитала вона вже біля машини.
Чоловік подивився на сарай, потім на свого сина.
— Дар. Бо він як подарунок… для нас обох.
Сергій залишився сам на подвір’ї. Він чудово знав, звідки на місцевому ринку міг з’явитися такий покалічений алабай. У їхньому районі було лише одне місце, де влаштовували підпільні бої. Вони проходили на занедбаній території старого м’ясокомбінату. Заправляв усім місцевий кримінальний “ділок” Вадим, якого позаочі називали “Крук”.
Він їздив на тонованому позашляховику, скуповував м’ясо за копійки, але всі знали, що його реальний бізнес — це тоталізатор, нелегальні ставки і великі брудні гроші. Місцева поліція чудово знала про розваги Крука, але заплющувала очі, бо Вадим вмів вчасно “дякувати” потрібним людям.
Дар почав пити на третій день. Сам, без допомоги вологої ганчірки. Сергій поставив перед ним глибоку миску з теплим бульйоном, вивареним на яловичій кістці. Пес повільно підняв масивну голову, потягнувся до запаху і ткнувся носом у рідину. Він хлебтав жадібно, давився, зупинявся перевести подих і знову хлебтав.
— Давай, Даре, давай, мій хороший, — тихо підбадьорював його Сергій.
Потягнулися важкі, одноманітні будні. Сергій прокидався о п’ятій ранку. Варив вівсянку для Матвійка, розігрівав бульйон для Дара, обережно змінював пов’язки. Потім біг на зміну на елеватор, де працював по дванадцять годин. Але цих грошей катастрофічно не вистачало. Тому двічі на тиждень він брав нічні підробітки — розвантажував вагони з міндобривами на залізничній станції.
Він повертався додому вдосвіта, сірий від пилу, смертельно втомлений. Гроші танули на очах: ліки для Матвійка, мазі для Дара, якісне м’ясо на кістці. Кожна гривня була на рахунку. Але відбувалося щось набагато важливіше за гроші.