Матвійко щодня ходив до сараю. Тітка Ганна спочатку сварилася, боячись, що дитина підхопить інфекцію. Але хлопчик її просто ігнорував. Він заходив до Дара і сідав поруч із ним на сіно, притулившись худеньким плечем до теплого боку собаки. Дар уже почав впізнавати його кроки і щоразу ледь помітно підіймав голову.
Одного вечора Сергій повернувся з роботи трохи раніше. Він підійшов до сараю і раптом завмер. Зсередини лунав голос. Тихий, невпевнений, немов дзюрчання весняного струмочка під кригою. Батько притулився вухом до щілини у дверях.
— …а мама завжди читала мені казку про Сіроманця, — казав Матвійко. — Там вовк загубився у великому степу і дуже довго шукав дорогу додому. Мама казала, що ми ніколи не загубимося. А якщо загубимося, то вона нас знайде за голосом…
Запала коротка тиша. Тільки чулося важке, розмірене дихання пса.
— Даре, а ти чуєш, як мама співає? — раптом запитав хлопчик.
Пес мовчав.
— Я теж більше не чую, — сумно прошепотіла дитина.
Сергій стояв під дверима сараю, затиснувши рота рукою, щоб не заридати вголос. У його грудях ніби зламалася якась невидима стіна. Це були перші зв’язні слова його сина за останні два роки. Лікарі в райцентрі розводили руками, казали про психологічну травму. А дитина просто заговорила. Сама. До покаліченого собаки. Сергій не став відчиняти двері. Він тихо, навшпиньках, повернувся до хати.
Дар змінювався на очах. Наприкінці другого тижня він уперше спробував звестися на лапи. Спочатку хитався, як п’яний, але вперто стояв. Зробив один непевний крок, завмер. Потім ще один. На третьому кроці його виснажені лапи роз’їхалися, і величезний пес важко гепнувся на солому.
Але він відразу ж почав підійматися знову. Впав — встав. Впав — знову зіп’явся на лапи. У цей момент на порозі сараю з’явився Матвійко. Хлопчик самостійно вийшов із хати, подолавши ті кілька метрів засніженого двору, які лікарі суворо забороняли йому проходити через хворе серце.
Матвійко підійшов до Дара і став поруч. Пес важко дихав, хитаючись на тремтячих лапах. Хлопчик теж ледь стояв на ногах від слабкості. Вони завмерли поруч — дві скалічені долею істоти, яких цей жорстокий світ уже подумки списав із рахунків. Два зламаних серця, що билися з перебоями, підтримуючи одне одного в цій холодній тиші.
На початку грудня до Степового приїхав Ігор Леонідович, дитячий кардіолог з обласної лікарні. Він бував у них раз на кілька місяців для планового огляду. Сергій завжди боявся цих візитів, бо після них новини були незмінно поганими. Лікар уважно послухав Матвійка, зробив кардіограму на портативному апараті і довго, похмуро дивився на паперову стрічку.
— Сергію, вийдімо на перекур, — глухо сказав кардіолог, ховаючи очі від дитини.
Вони стали на ґанку. Морозне повітря обпікало легені.
— Ситуація критична, — почав лікар без зайвих вступів. — Вада серця більше не компенсується організмом. Серце працює на межі своїх можливостей, із шаленим перевантаженням. Якщо до весни не зробити операцію…
Ігор Леонідович не договорив, але Сергій і так усе зрозумів.
— Операцію можна зробити в столичному Інституті кардіології. Там є такий хірург Ткаченко, справжнє світило медицини. Оперує геніально, але потрібні якісні імпортні препарати, спеціальні матеріали.
Лікар назвав суму. Це було рівно стільки, скільки Сергій заробляв на елеваторі за сім місяців пекельної праці, не витрачаючи жодної копійки на їжу чи одяг.
Кардіолог поїхав. Батько важко опустився на холодні сходинки ґанку і нервово закурив, викуривши дві сигарети поспіль. З хати тихо вийшов Дар. Пес підійшов до Сергія і міцно притиснувся теплим, могутнім боком до його ноги.
— Що ж нам робити, Даре? — відчайдушно прошепотів чоловік у порожнечу.
Собака просто сидів поруч. І цієї мовчазної підтримки виявилося достатньо, щоб Сергій не зламався остаточно.
До кінця грудня Дар перетворився на зовсім іншого собаку. Страшні шрами нікуди не зникли, а порване вухо так і залишилося пошматованим. Загоїлися і вкрилися новою шкірою моторошні круглі опіки на боках. Зламані ребра зрослися нерівними горбами під щільною шерстю.
Але тепер під цією понівеченою оболонкою вирувала справжня, первісна сила. До пса повернулася м’язова маса, і він важив вже понад п’ятдесят кілограмів. П’ятдесят кілограмів алабая, який пройшов криваву м’ясорубку підпільних рингів, — це далеко не звичайний домашній улюбленець. Він ходив за Матвійком невідступною тінню.
Дар ніколи не гавкав — жорстокі побої колишнього хазяїна назавжди відучили його від цього. Але його низьке, утробне гарчання діяло на сторонніх набагато страшніше за будь-який гавкіт. До хлопчика ніхто не міг підійти. Щойно чужа людина наближалася ближче ніж на три кроки, величезний пес миттєво виростав між ними, дивлячись прямо в очі важким, немиготливим поглядом.
Чутки по селах розлітаються миттєво. Невдовзі розповіді про величезного алабая дійшли до сусіднього району, де заправляв місцевий ділок Вадим Крук. Його помічник, Руслан, чоловік із бичачою шиєю та колючими очима, обережно розпитав місцевих. Він швидко з’ясував, що роботяга з елеватора виходив вмираючого пса, і тепер тварина ходить за дитиною, мов особистий охоронець.
Поштарка Оксана першою попередила Сергія про небезпеку.
— Сергію, тут сьогодні Руслан крутився, люди Вадима, — стурбовано зашепотіла жінка біля двору. — Випитував, хто на базарі того скаліченого пса забрав. Ти б наглядав за хатою і сином.
Того ж вечора Вадим Крук викликав Руслана до себе. Вони сиділи у великому цегляному будинку за високим парканом. За вікном у просторих вольєрах вили молоді бійцівські собаки. Один вольєр, де колись сидів Дар, залишався порожнім.
— Я два роки ламав цю тварюку, — тихо, але з холодною люттю процідив Вадим. — Палицями, голодом. А якийсь злидень погладив його, і він ожив? Він у мене місяцями з кутка не виходив, а тепер за малим пацаном бігає?
Вадим різко вдарив долонею по столу.
— Приведи його назад. Сьогодні ж вночі.