На ранок страшна хуртовина нарешті вщухла. Вітер перестав завивати у вікнах, і над засніженим степом зійшло яскраве, сліпуче сонце. Близько шостої години на ґанок вийшов хірург Валерій Миколайович. Він важко сперся на перила і глибоко затягнувся ранковим повітрям.
— Стабільний. Спить, — тихо сказав лікар, побачивши Сергія. — Кисень і крапельниці роблять свою справу. Тиск низький, але тримається. Я вже дзвонив в область — лінію сяк-так відновили. Санавіація ДСНС чекає відмашки, погода льотна. Але є ще одна новина.
Лікар ледь помітно посміхнувся.
— Ваша ветеринарка… Марія Іванівна. Вона якимось дивом додзвонилася до столиці, прямо до Ткаченка додому. Вони, виявляється, знайомі ще зі студентських років. Вона йому серед ночі заявила: “Якщо ти не візьмеш цього хлопчика, я приїду в Київ і сама зроблю йому операцію ветеринарним скальпелем”.
Валерій Миколайович похитав головою:
— І знаєш що? Ткаченко береться оперувати. Абсолютно безкоштовно, по старій дружбі. Але є величезна проблема.
Лікар зітхнув і сховав руки в кишені халата.
— Хлопчика треба доставити. Борт, реанімаційна палата після операції — це можна влаштувати через фонди. Проте якісні імпортні клапани, наркоз, специфічні медикаменти… на це потрібні живі гроші. І сума немаленька.
Хірург назвав цифру. Вона була колосальною для звичайного роботяги з елеватора. Це були півтори річні зарплати Сергія. Чоловік заплющив очі і глухо застогнав. Де взяти такі гроші? Продати хату? Кому вона потрібна в глухому селі посеред зими. Продати машину? Стара “Нива” навіть не заводиться. Позичити? У кого?
О десятій ранку двері районної лікарні тихо відчинилися. Сергій, який сидів у коридорі, не одразу повірив своїм очам. На порозі стояв Богдан — той самий сусід, що колись голосно насміхався над ним. За ним тупцяли ще кілька чоловіків із села. Потім до коридору зайшла поштарка Оксана, тітка Ганна та ще з десяток односельців.
Богдан незграбно зняв зимову шапку, нервово пом’яв її в грубих руках. Потім дістав із-за пазухи товстий, перев’язаний гумкою паперовий згорток і обережно поклав його на лавку поруч із Сергієм.
— Це Степове зібрало. За ніч, — хрипко сказав Богдан, ховаючи погляд. — Наша Оксана всіх оббігала, кожну хату. Розповіла про заметіль… і про санки. Про ті дванадцять кілометрів.
Здоровий, кремезний чоловік раптом схлипнув.
— Ти пробач мені, Сергію. Пробач за те, що я тоді язиком ляпав… про дохлого пса. Я був дурнем. Ось, тримай. Тут усе.
Сергій тремтячими пальцями розв’язав згорток. Там були гроші. Зім’яті сотні, двохсотки, новенькі п’ятисотки. Різні купюри, зібрані звідусіль.
Богданова дружина віддала все, що роками відкладала на нову зимову куртку. Вчителька місцевої школи принесла гроші, відкладені на літній відпочинок. Тітка Ганна поклала кілька тисяч, загорнуті в носову хустинку, і поставила поруч банку малинового варення. А останнім до лікарні пришкандибав старий дід Опанас. Він приніс полотняний вузлик із купюрами, які збирав собі на похорон. “Дитині вони зараз потрібніші, ніж мені під землею”, — тільки й сказав старий.
Сергій стояв і дивився на цих людей крізь пелену сліз. Він перерахував усе до копійки. Грошей вистачало рівно на імпортні препарати. До гривні.
— Дякую вам… — тільки й зміг вичавити з себе батько, впавши на коліна прямо в коридорі лікарні.
О першій годині дня над засніженим степом почувся потужний гул. Червоно-білий гелікоптер ДСНС підняв хмару снігового пилу і сів на пустирі біля лікарні. Рятувальники швидко і професійно перенесли Матвійка на ношах. Несли коридором, повз тамбур, де на крижаній підлозі лежав Дар.
Раптом хлопчик, який був підключений до портативного кисню, підняв слабку руку.
— Стойте… — прошепотів Матвійко.
Він простягнув долоньку і поклав її на масивну голову пса.
— Даре, ми полетимо. Ти полетиш зі мною?
Величезний алабай, який ніколи в житті не знав ласки, обережно лизнув дитячі пальці. Вперше. На підпільних боях собак жорстоко карали за будь-який прояв ніжності. За це били палицями. Але зараз Дар не боявся.
Сергій рішуче підійшов до пілота гелікоптера.
— Мій пес летить із нами.
— Чоловіче, ти жартуєш? У мене суворий статут і санітарна інструкція! Жодних тварин на борту! — обурився пілот.
— Цей собака разом зі мною протягнув мого сина дванадцять кілометрів крізь нічну хуртовину, — сталевим голосом відрізав Сергій, дивлячись прямо в очі рятувальнику. — Він летить. Це не обговорюється.
Пілот подивився на змученого батька, перевів погляд на хлопчика, який не відпускав собачу шерсть, і важко зітхнув.
— Хай йому грець… Заводь його у хвіст, за перегородку. І прив’яжи міцніше.
Гелікоптер стрімко відірвався від землі. Замерзлий, безкрайній степ поплив униз, перетворюючись на біле море. Але через двадцять хвилин польоту сталося непоправне.
Фельдшер-реаніматолог раптом зблід. Він схопив зап’ястя хлопчика, гачкоподібно загнув пальці, шукаючи пульс. Апаратура тривожно запищала. Артеріальний тиск почав катастрофічно падати. Губи Матвійка набули страшного, мертвотно-синього відтінку.
— Батьку, тримайте його за руку! — різко крикнув фельдшер крізь гул гвинтів. — Говоріть із ним! Не давайте йому заснути! Матвійку, дивись на мене! Тільки не спи!
Але хлопчик уже не реагував. Його очі закотилися. За тонкою перегородкою у хвостовій частині неспокійно завовтузився Дар. Собака відчув запах біди. Товста мотузка напнулася до межі. Пролунав глухий тріск — пес просто вирвав металеве кільце кріплення “з м’ясом”.
Величезний алабай протиснувся до нош, відштовхнув розгубленого фельдшера і поклав свою важку голову прямо Матвійкові на груди. Медик хотів сваритися, спробував відтягнути тварину, але в цей момент знову глянув на монітор і завмер. Пульс почав вирівнюватися. Крива тиску повільно, але впевнено поповзла вгору. Дихання хлопчика стало глибшим і рівнішим.
Матвійко повільно розплющив очі.
— Даре… не йди, — прошепотів він ледь чутно.
Пес навіть не розплющив очей. Лише його порване вухо ледь здригнулося, підтверджуючи: “Я тут. Я не піду”.
Рятувальний борт мчав над хмарами. Попереду на них чекав Київ.