Тепер Сергій міг зосередитися на головному — на грошах для порятунку сина. Він почав економити на всьому. Перестав купувати навіть дешеві сигарети. Сам харчувався виключно вареною картоплею та хлібом, а весь скромний заробіток йшов на якісне м’ясо для Матвійка і Дара. Чоловік страшенно схуд, його обличчя змарніло, очі запали.
— Сергію, ти б на себе в дзеркало глянув, одні тіні лишилися, — хитала головою тітка Ганна. Але він лише мовчки відмахувався.
Січень приніс на південь України справжню катастрофу. Температура стрімко впала до мінус тридцяти п’яти градусів. Для безкрайнього степу, де гуляють шалені вітри, це відчувалося як усі мінус п’ятдесят. Сніг ішов кілька діб поспіль, повністю замітаючи дороги. Село Степове опинилося у сніговій блокаді, відрізане від цивілізації.
Двадцять третього січня Сергій прокинувся від пронизливої, могильної тиші. Стара піч у хаті повністю охолола. Він, знесилений після чергової зміни, просто заснув за столом, де перераховував відкладені копійки. У кімнаті стояв лютий холод. Батько кинувся розпалювати вогонь, а потім побіг до дитячої.
Матвійко лежав на ліжку. Дар, намагаючись зігріти дитину, притиснувся до хлопчика всім своїм величезним тілом, накривши його, мов пухнастою ковдрою. Сергій торкнувся чола сина — воно палало. Губи дитини посиніли, а маленькі ручки були крижаними. Дихання було частим, поверхневим і супроводжувалося страшним хрипом.
— Матвійку, синку, прокинься! — в розпачі крикнув батько.
Хлопчик розплющив каламутні очі. Спробував сісти, але сили залишили його. Він схопився маленькими пальчиками за груди і болісно захрипів.
Сергій уже чув цей страшний звук. Двічі. І обидва рази це відбувалося в реанімації, під наглядом лікарів і з підключеним киснем. А зараз у нього не було нічого. Тільки холодна хата, завивання хуртовини за вікном і безкрайній, засипаний снігом степ. Він миттєво схопив сина, щільно загорнув його у свій старий овчинний тулуп і вибіг на подвір’я.
Кинувся до “Ниви”. Руки тремтіли, коли він вставляв ключ у замок запалювання. Поворот. Стартер жалібно клацнув і замовк. Від лютого морозу старий акумулятор сів остаточно. Сергій з відчаєм вдарив кулаками по керму і безсило опустив на нього голову. За лобовим склом стояла суцільна біла стіна. Видимість не перевищувала двох метрів.
Він побіг до контори елеватора, де знаходився єдиний на всю вулицю стаціонарний телефон. Зірвав слухавку — тиша. Лінію обірвало під вагою снігу. До районної лікарні було дванадцять кілометрів. Пішки. У мінус тридцять п’ять. У непроглядну хуртовину. З помираючою дитиною на руках. Це було абсолютне безумство.
Сергій повернувся на подвір’я. Дар стояв біля занесеної снігом машини і мовчки чекав. Чоловік подивився на собаку, і в його голові спалахнула відчайдушна ідея. Він згадав про старі батькові дерев’яні сани, що роками припадали пилом за дровітнею. Вони були широкі, низькі та міцні — колись на них возили сіно, запрягаючи коня.
Сергій витягнув сани на сніг. Знайшов у сараї міцні мотузки та залишки старої кінської шлеї. Для собаки вона була завелика, але її можна було туго затягнути. Потім він швидко змайстрував другу шлею, з ременів — для себе. Вони мали стати в упряж удвох. Людина і собака. Дар стояв абсолютно спокійно, поки Сергій закріплював на його потужних грудях жорсткі ремені. Пес не смикався, ніби чудово розумів, що саме зараз вирішується доля його маленького друга.
Батько виніс Матвійка, поклав на сани, обклав ковдрами і міцно прив’язав мотузкою, щоб дитина не випала на заметах. Хлопчик марив, ледь помітно ворушив синіми губами, але звуків уже не було.
— Давай, Даре. Давай, мій рідний. Тягни! — хрипко крикнув Сергій крізь завивання вітру.
Вони одночасно налягли на ремені. Сани з рипом рушили з місця.
Перший кілометр Сергій ще орієнтувався за старими бетонними стовпами, що стояли обабіч дороги. Дар тягнув рівно, неймовірно потужно, вкладаючи в кожен крок усю свою звірячу силу. Але на другому кілометрі стовпи зникли у сніговій пелені. Навколо залишилася лише сліпа біла порожнеча. Сергій розгубився. Дар раптом зупинився, високо підняв масивну голову, довго втягував носом морозне повітря.
А потім різко взяв лівіше. Він більше не орієнтувався на зір, він ішов на інстинктах, відчуваючи дорогу під товщею снігу. На шостому кілометрі Сергій упав. Його нога провалилася у глибоку, занесену снігом вимоїну. Він залишився лежати. Сніг раптом здався йому таким м’яким і теплим. Це був страшний знак — організм здавався. Але Дар зупинився і терпляче чекав. Він не скавулів, просто стояв і дивився на господаря.
— Зараз, Даре… Секунду, — прошепотів чоловік, зціпив зуби і змусив себе піднятися.
Він нахилився до саней. Матвійко дихав зовсім слабко.
— Не спи, синку! Чуєш мене? Тільки не спи!
На дев’ятому кілометрі Сергій впав знову. Коліна просто підігнулися від нелюдської втоми. І знову він встав, спираючись на змерзлі руки.
Дванадцятий кілометр. Крізь снігову круверть ледь пробилося тьмяне жовте світло. Ліхтар над входом до районної лікарні. Сергій не пам’ятав, як подолав останні метри. Він пам’ятав лише перелякане обличчя чергової медсестри і свій власний, зірваний хрипкий голос:
— Дитина… серце… Допоможіть!
Чиїсь руки миттєво підхопили згорток із Матвійком. Дар важко рухнув на бетонний ґанок лікарні і завмер. Він протягнув сани дванадцять кілометрів крізь хуртовину. Груба шлея стерла йому груди до кривавих ран, язик безсило вивалився на сніг.
З дверей вийшла санітарка зі шваброю.
— Ану пішов звідси, бовдуре! — замахнулася вона.
Дар ледь підняв голову і подивився їй прямо в очі. Жінка раптом завмерла, опустила швабру, а через кілька хвилин мовчки винесла на ґанок миску з теплою водою і великий шматок хліба.
За годину в коридор вийшов Валерій Миколайович, головний хірург району.
— Ще б година, Сергію, і ми б його втратили, — витер піт з чола лікар. — Серце увійшло в стадію декомпенсації. Ми його стабілізували, але операція потрібна негайно. Рахунок іде на години. Потрібна столиця.
— Викликайте санавіацію, — благально сказав Сергій.
— Яка санавіація, чоловіче?! Ти у вікно дивився? Жоден гелікоптер ДСНС не підніметься в таку погоду. Штормове попередження до післязавтра.
Сергій повільно вийшов на холодний ґанок. Сів прямо на сніг поруч із Даром і поклав важку руку на велику, гарячу голову пса.
— Дякую тобі, Даре, — прошепотів він.
Сергій ніколи в житті не дякував собаці. Він сидів на ґанку до самого ранку. А потім просто заплакав. Він не збирався цього робити, сльози потекли самі собою. Мовчки, без ридань.
Чоловік плакав, і йому було абсолютно байдуже, що повз ходять лікарі та медсестри. Він просто більше не мав сил нести весь цей тягар наодинці. Смерть дружини, два роки глухого мовчання сина, безсонні ночі на розвантаженні вагонів, ці страшні дванадцять кілометрів крізь біле пекло. Дар тихенько підвівся, підійшов до господаря і ніжно ткнувся мокрим носом йому в щоку, злизуючи солоні сльози.