Галина Іванівна розгублено озирнулася, розуміючи всю серйозність і небезпеку їхнього становища. Вона не могла залишити людину помирати посеред лісу, але й нести на собі дорослу жінку не мала фізичної сили.
— Давай зробимо так: я зараз знайду і зламаю міцну палицю, будеш на неї спиратися, — скомандувала рятівниця. — Я тебе підтримуватиму, і отак крок за кроком підемо. Дорога неблизька, але з Божою допомогою якось доберемося до людей.
Лісом вони йшли нестерпно повільно, кожна сотня метрів давалася їм ціною неймовірних зусиль. Галина Іванівна весь час міцно підтримувала незнайомку під плече, відчуваючи, як та здригається від кожного кроку. Це було фізично виснажливо, і за якусь годину пані Галя, до смерті втомлена, опустилася на повалене дерево.
— Все, не можу більше! Навіть кошика свого кинула, а руки все одно відриваються, — важко зітхнула вона. — Сідай і ти, бо бачу, що ледве ногами перебираєш.
— Спина пече вогнем, наче ножа встромили, — тихо поскаржилася незнайомка, обережно опускаючись поруч.
— І все-таки, як ти тут опинилася? Одяг у тебе точно міський, дорогий, значить, ти не з наших країв, — не вгавала Галина. — Невже в голові суцільна порожнеча?
— Зовсім нічого не пам’ятаю! — вперто повторила жінка, опустивши погляд.
— Ох, горе ж яке… А тебе ж, мабуть, хтось зараз шукає: чоловік, батьки, чи дітки вдома плачуть, — співчутливо зітхнула Галя. — Знаєш, останнім часом люди часто пропадати стали, і знаходять їх, на жаль, дуже рідко.
Жінка нічого їй не відповіла, натомість дзвінко ляпнула себе по щоці, розчавивши великого лісового комара.
— Вечоріє швидко, сонце вже за верхівки ховається, — тривожно промовила Галина Іванівна і з зусиллям піднялася на ноги. — Зараз тут стільки комарні налетить, що живцем нас з’їдять, а ти й так уся покусана і змерзла.
— Ось що, мила моя, я з тобою тут залишатися не буду, бо обоє пропадемо, — прийняла вона складне рішення. — Краще я чимдуж побіжу в село і покличу мужиків на допомогу.
Вона побачила, як в очах незнайомки спалахнув тваринний страх, і поспішила її заспокоїти.
— Ти можеш чекати мене прямо тут, або потихеньку, як равлик, повзти он у тому напрямку, — Галина показала рукою між дерев. — Бачиш той невеликий пагорб? За ним уже починається ґрунтова дорога, а звідти до нашої Яблунівки рукою подати.
— Тримай мою світлу хустку, пов’яжи собі на голову, — жінка зняла з себе головний убір. — Вона біла, її в сутінках здалеку буде видно, так ми тебе швидше знайдемо.
Помітивши, що незнайомка ледь не плаче від відчаю, Галина Іванівна тепло, по-материнськи усміхнулася.
— Та ти не бійся так, дитино, я тебе не кину і не зраджу! Даремно я, чи що, тягла тебе на собі стільки часу з того багна?
— Мені просто треба поспішати, поки ще мої ноги ходять, бо інакше зляжу тут поруч із тобою, — пояснила вона.
Її супутниця мовчала, тільки дихала важко і зі свистом, знесилено відкинувшись на стовбур дерева. Галина востаннє підбадьорливо поплескала її по плечу і швидко, наскільки дозволяв вік, покрокувала в бік густих чагарників. Їй треба було поспішати щосили, поки ліс не накрила повна темрява. Знайти людину в поліських хащах вночі — це завдання майже нездійсненне навіть для місцевих мисливців.
Але продиратися крізь густі, колючі зарослі було ще тим випробуванням. Галина Іванівна йшла більше години, дряпаючи обличчя гілками і ледве пересуваючи важкі, налиті свинцем ноги. Нарешті вона вибралася на довгоочікувану широку дорогу і знесилено сперлася руками на коліна, жадібно ковтаючи повітря. А вже за хвилину її серце радісно тьохнуло: вона почула скрип коліс і побачила, що назустріч їй повільно їде віз, по самі вінця навантажений пахучим сіном.
Возом вправно керував її ранковий співрозмовник — Матвій Степанович. Побачивши сусідку в такому розхристаному вигляді, без кошика і хустки, чоловік здивовано натягнув віжки.
— Ти чого це, Галю, так пізно по лісах блукаєш? — насупив він густі брови. — Темніє вже, а там зараз дикі кабани та вовки нишпорять. Хоча ти в нас жінка огрядна, на два дні їм точно вистачить!
Він спробував невдало пожартувати, але Галина навіть не подумала ображатися.
— От дурень старий, знайшов час зуби шкірити! — крикнула вона, підбігаючи до воза. — Там у людини страшна біда, рятувати треба негайно!
Вона рвучко махнула рукою в бік темної стіни лісу і плутано, задихаючись, розповіла сусідові про жінку в болоті. Матвій Степанович слухав її дуже уважно, його обличчя вмить стало серйозним і зосередженим. Він перепитав кілька деталей щодо того пагорба, де Галина залишила незнайомку, різко розвернув коня і направив віз прямісінько в ліс.
— Може, я з тобою поїду? Раптом жіноча допомога знадобиться? — запитав Галина, хапаючись за борт воза.
— Не треба, сам впораюся! — буркнув Матвій. — Ти краще чимдуж біжи додому. Твої хлопці там, мабуть, уже у всі дзвони б’ють, шукають матір по всьому селу.
— А ту бідолаху я знайду, не переживай, цей ліс я знаю як свої п’ять пальців, — впевнено додав він, ляскаючи віжками.
Галина Іванівна згідно кивнула головою, розуміючи, що він має рацію. Вона провела поглядом сусіда, який швидко зникав у сутінках, полегшено зітхнула і неквапливо побрела в бік Яблунівки.
— Зараз ще доведеться від синів вислуховувати моралі, де це мене носило весь день, — невдоволено бурмотіла вона собі під ніс, розминаючи затерплу спину.
— Але нічого, от розповім невісткам таку новину, то все село на вуха стане! — раптом її очі хитро зблиснули. — Треба тільки придумати щось цікавіше. Скажу, може, що вона від бандитів ховалася, або що чоловік її в ліс вивіз… О, це буде історія!
З цими думками, вже подумки формуючи сюжет для завтрашніх пліток, пані Галя нарешті дійшла до свого яскраво освітленого подвір’я.