Матвій Степанович вдивлявся у густі лісові сутінки, мружачи очі. Невдовзі він і справді помітив серед темних стовбурів білу пляму — це була хустка Галі, що виділялася на тлі чорного гілля. Розгледіти її було нескладно, незважаючи на те, що ліс стрімко занурювався в нічну темряву. Чоловік зупинив коня, обережно спустився з воза і, хрустячи сухим гіллям, попрямував до поваленого дерева.
Він підійшов ближче, неголосно назвав своє ім’я і відразу сказав, що його прислала на допомогу Галина Іванівна, аби не налякати бідолаху. Незнайома жінка з відвертим острахом і недовірою дивилася на похмурого бородатого чоловіка, що несподівано виринув із темряви.
— Дякую вам велике… — ледь чутно, потрісканими від спраги губами прошепотіла вона, намагаючись відсунутися подалі.
— Давай, вибирайся на віз, нема чого тут висиджувати! — швидко і трохи грубувато відповів він, оцінюючи її стан. — Всі подяки залишимо на потім, а зараз треба дуже поспішати.
— Ще півгодини — і зовсім стемніє, а дорога до села розбита, в суцільних вибоїнах, їхати буде дуже важко і боляче, — пояснив чоловік.
Жінка спробувала піднятися, але одразу з тихим стогоном осіла назад на холодну землю.
— Я не можу… Я сама не зможу туди залізти! — гірко схлипнула незнайомка, з відчаєм окинувши поглядом високий віз. — У мене неймовірно сильно болить спина, кожен рух — як тортури!
— Ну не ночувати ж нам тут, вовкам на радість! — запалився Матвій Степанович, але одразу ж пом’якшив тон.
Він підійшов впритул до жінки, нахилився і дуже обережно, але міцно підхопив її на руки. Чоловік акуратно поніс її до воза і плавно опустив на м’яку, запашну висушену траву. Подушка з сіна була справді дуже м’якою, але незнайомка все одно не стрималася і голосно скрикнула від гострого болю, який пронизав усе її тіло. Вона згорнулася клубочком і почала тихо, жалібно стогнати, ховаючи обличчя в долонях.
Матвій лише стурбовано насупив свої густі брови, дивлячись на її страждання.
— Добре, потерпи ще трохи! — буркнув він, сідаючи на своє місце і беручи віжки. — Тут уже недалеко їхати, потерпи, дитино.
— Приїдемо до мене додому, я тебе огляну. Якщо справи кепські — викличемо лікаря з району, — запевнив він.
Незнайомка більше не зронила ні слова. Вона уткнулася обличчям у сіно, заплющила очі і просто вдихала густий аромат лугових трав, висушених під гарячим поліським сонцем. Цей запах трохи заспокоював її розхитані нерви, повертаючи відчуття реальності.
Їхати і справді довелося недовго. Невдовзі Матвій Степанович зупинив воза біля свого двору, знову взяв жінку на руки і допоміг їй спуститися на тверду землю. Потім, міцно підтримуючи її попід лікоть, він повільно повів її до дерев’яного ґанку свого будинку.
— Проходь до хати, там тепло. А я поки коня відведу і сіно розвантажу, — сказав він, відчиняючи перед нею важкі двері. — Це ж сусідський кінь, дід один у нас тут живе, захворів оце сильно.
— От я і зголосився йому сіно з лугу перевезти, бо від завтра синоптики затяжні дощі обіцяють. Мені не важко, а людині поміч, — пояснював він, ніби виправдовуючись. — Розташовуйся, я швидко повернуся і будемо вечеряти.
Незнайомка ствердно кивнула головою, але в темну хату сама не зайшла, а просто важко опустилася на ще теплі від денного сонця дошки ґанку. Коли Матвій хвилин за двадцять повернувся на подвір’я, він відразу побачив біля свого порогу Галину Іванівну. Вона сиділа поруч із незнайомкою і щось активно їй розповідала, заспокійливо погладжуючи по худенькому плечу. Помітивши, що господар повернувся, сусідка одразу ж підскочила на ноги.
— Степановичу, я б її до себе забрала, їй-богу! — заторохтіла пані Галя. — Але ж ти сам знаєш, у мене хата повна людей, діти, невістки… Нема куди ту бідну голову навіть покласти.
— Нехай вона поки в тебе побуде, га? Я їй уже розказала, що ти чоловік добрий, хоч і бурчиш постійно, щоб вона тебе не боялася, — Галина з надією зазирнула йому в очі.
— Добре, розберемося, не галасуй на всю вулицю, — сухо відрізав Матвій, знову насупившись і загороджуючи гостю собою.
— Ти ось що, Галю, йди-но краще до себе додому. Їй зараз потрібен абсолютний спокій, а не твої розпитування.
— Відпочине людина, відіспиться — от тоді і поговориш з нею. Бо я ж тебе, сороку, знаю: почнеш зараз торохтіти, всю душу виймеш і зовсім не даш людині спокою, — категорично заявив він.
Галина Іванівна ображено підібгала губи. Вона вже відкрила рота, щоб нагадати йому, хто саме знайшов цю жінку в болоті і врятував їй життя. Але сказати вона нічого не встигла. Матвій Степанович просто і незворушно зачинив двері перед її носом, обережно заводячи незнайомку до хати. Пані Галі нічого не залишалося, як розвернутися і ображено покрокувати до свого двору, обмірковуючи план дій на завтра.
У хаті Матвій одразу поставив на газову плиту велику каструлю з водою. Коли вода нагрілася, він налив її в просторий емальований таз і залишив жінку у ванній кімнаті, щоб вона могла змити з себе липку болотну багнюку і зігрітися. Потім чоловік підійшов до старої шафи і дістав звідти чисті, обережно випрасувані речі. Це був одяг його покійної дружини, який він зберігав усі ці роки як найбільшу святиню. Він акуратно поклав сукню біля дверей ванної.
Коли незнайомка вийшла, переодягнена і чиста, Матвій запросив її на невелику, але затишну кухню і посадив за дубовий стіл. Сам він швидко нарізав хліб, дістав із печі гарячу картоплю і налив у чашки духмяного трав’яного чаю.