Життя рідко буває милосердним. Воно схоже на стрімку гірську річку: то лагідно колисає на спокійних хвилях, даруючи тепло любові, то безжально жбурляє на гостре каміння зради. Бувають миті, коли здається, що попереду лише глуха стіна, мости надії спалені вщент, а дихання перехоплює від густої, липкої безвиході. Проте навіть у найтемніші години, коли ґрунт буквально тікає з-під ніг, а небо тисне свинцевою вагою, залишається тоненька ниточка надії. Навіть на самісінькому краю прірви може знайтися рука, яка витягне тебе з темряви. Так сталося і з нашою героїнею, коли її, знесилену, покинуту на вірну загибель, знайшли на краю підступного торф’яного болота в густих поліських лісах.
Жовтень 2021 року видався на Поліссі напрочуд щедрим на тумани. Галина Петрівна, або як її кликали сусіди — пані Галя, — була жінкою немолодою, але з тією особливою, живою енергією, яка часто зустрічається в сільських господинь. Того ранку вона прокинулася ще до того, як сіре світло почало пробиватися крізь щілини старих віконниць. Звичка, вироблена десятиліттями важкої сільської праці, не давала їй ніжитися в ліжку.
Зазвичай у селі Чорний Бір ранки починалися з шаленого ритму: нагодувати птицю, вигнати корову на пасовисько, прополоти грядки до полуденної спеки. Але тепер пані Галі не було куди поспішати. У її просторому цегляному будинку жили дві невістки — Оксанка та Марійка, дружини її синів. Дівчата були роботящі, золоті, і швидко взяли на себе левову частку господарських турбот. Сини теж не сиділи склавши руки, працювали на пилорамі в сусідньому райцентрі, тож родина жила в достатку. Галина могла б нарешті відпочити, дозволити собі поспати до восьмої, але сільська душа вимагала дії.
Вона тихенько, щоб не розбудити домашніх, пройшла на простору кухню. Відчинила кватирку, впускаючи в хату прохолодне осіннє повітря, настояне на запахах опалого листя, вологої землі та пізніх чорнобривців. Руки самі потягнулися до діжі з тістом, яке вона поставила ще з вечора. Замісивши пухкі пиріжки з яблуками та корицею для онуків, Галина акуратно склала їх на деко. Вона поспішала закінчити свою улюблену кулінарну магію, адже мала на сьогодні грандіозні плани.
Напередодні її кума Марія притягла з лісу два повні кошики добірних, кремезних білих грибів. Галина, побачивши те багатство, одразу вирішила: сьогодні вона теж піде на “тихе полювання”.
Швидко накривши стіл чистою скатертиною і залишивши записку для невісток, вона накинула теплу куртку, взяла плетеного кошика і вийшла за ворота. Село ще дрімало у молочному тумані. Галина неквапливо йшла вулицею, що вела до самісінької кромки старого, похмурого лісу.
— І куди це ми так чимчикуємо ні світ ні зоря? — раптом пролунав хрипкий, низький голос із-за старих воріт сусідньої хати.
Галина здригнулася, ледь не випустивши кошика з рук.
— Тьху на тебе, Захаровичу! — скрикнула вона, побачивши сусіда — старого Матвія, який стояв біля свого паркану з цигаркою в руках. Чоловік він був відлюдькуватий, з густою сивою бородою і пронизливим поглядом з-під густих брів. — Налякав до смерті, дідько лисий! Чого тобі не спиться в таку рань?
Матвій лише гірко усміхнувся, випускаючи струмок сизого диму.
— Та от, вийшов на свіже повітря, думаю — подивлюся, куди це моя сусідка-красуня так поспішає. Івана твого вже п’ять років як немає, а ти жінка хоч куди, ще в самому соку. Може, на побачення?
— Зовсім з глузду з’їхав на старості літ! — розсміялася Галина, махнувши на нього рукою. — Ми з тобою своє вже відкохали, час про онуків думати. Яке там побачення? По гриби я йду, поки такі як ти всі білі не визбирали!
— Зрозуміло, — повільно кивнув Матвій, і його очі раптом втратили іронічний блиск. — А мені от і гриби ті не потрібні. Для кого їх збирати? У тебе он хата повна людей — сини, невістки, онуки галасують. А я що? Один, як палець на вітрі. Тиша в хаті така, що аж вуха закладає.
Галина зупинилася, відчувши у його словах важкий, непідробний біль.
— А хто ж тобі винен, Матвію? — вже м’якше сказала вона. — Чому ти після своєї Світланки так і не одружився? Тобі ж тоді й сорока не було. Пам’ятаю, як до тебе місцеві вдовиці загравали, борщі тобі носили, хотіли в хату господинями увійти. А ти всіх відшив, закрився від людей.
Матвій зціпив зуби. Згадка про дружину завжди била його під дих, навіть через стільки років.
— Йшла б ти, сусідко, за своїми грибами, — різко відрізав він, відвертаючись. — А то зараз набіжать з усього району, і залишишся ти з порожнім кошиком.
— Ой, вічно ти як їжак колючий! Слова не скажи, — пробурмотіла Галина. — Не хочеш говорити — не треба!
Вона підхопила кошика і швидко пішла геть, поринувши у вологу прохолоду лісу. Матвій довго дивився їй услід, важко спираючись на старий паркан.
“Цікава ти, Галю, все тобі треба знати”, — тихо прошепотів він у порожнечу.
Як він міг пояснити їй, чи комусь іншому, що творилося в його душі? Він до нестями кохав свою Світланку. Вони були такою парою, що люди на вулиці оглядалися. Жили душа в душу, мріяли про великий будинок і дитячий сміх. Але роки йшли, а Бог не давав їм дітей. Вони їздили по святих місцях, до старовинних монастирів, молилися годинами. І диво сталося — Світлана завагітніла. Матвій тоді ладний був гори звернути. Носив її на руках, пилинки здував, сам мив підлогу і варив їсти, аби тільки його кохана відпочивала.
Але на дев’ятому місяці сталася трагедія. Раптовий, пекельний біль. Швидка допомога, яка довго підстрибувала на розбитих сільських дорогах. Холодні, залиті білим флуоресцентним світлом коридори районної лікарні. Довгі години очікування. А потім… блідий, як стіна, лікар-хірург, який вийшов з операційної. Лікар не дивився Матвію в очі, лише тихо вимовив: “Ми зробили все можливе. Кровотеча була занадто сильною… Мені дуже шкода. Хлопчик теж не вижив”.
Того дня Матвій помер разом із ними. Він пам’ятав, як упав на холодний кахель лікарні і завив так страшно, що медсестри ховали обличчя в долоні. Після похорону він продав їхню квартиру в райцентрі і переїхав сюди, в Чорний Бір, де колись народилася його дружина. Став відлюдником.
Щоправда, іноді сільську тишу порушували дорогі іномарки. З них виходили солідні люди і йшли до хати Матвія. А за пів години звідти лунали несамовиті крики. Селяни хрестилися і шепотілися, що старий займається чорною магією або катує людей. Ніхто не знав правди, а Матвій нікому нічого не пояснював.
Тим часом Галина Петрівна заглиблювалася все далі в хащі. Повітря ставало важчим, пахло гнилою деревиною та вологим мохом. Захопившись пошуком грибів, вона не помітила, як звернула з протоптаної стежки і вийшла до Вовчого урочища — місця, куди місцеві намагалися не потикатися через підступні торф’яні болота…
Продовження історії – НАТИСКАЙТЕ на кнопку ВПЕРЕД 👇👇👇