Під ногами раптом гучно й огидно чвакнула чорна болотна рідота. Земля, яка ще мить тому здавалася твердою, несподівано просіла під вагою гумового чобота. Галина Петрівна злякано охнула і рвучко відсахнулася назад, ледь не впустивши кошика з грибами. Серце забилося десь під самісіньким горлом.
— Матінко Божа, куди ж це мене занесло? — прошепотіла вона сама до себе, хрестячись тремтячою рукою. Навколо стояла глуха, моторошна тиша Вовчого урочища. Замість звичного запаху хвої тут смерділо сіркою, гниллю та застояною водою. Сторічні дуби, вкриті сивим мохом, нависали над головою, ніби велетенські потвори.
— Загулялася ти, стара! — подумки вишварила себе жінка. — Ану швидко повертай додому, бо не вистачало ще на старість літ у трясовині згинути!
Вона вже розвернулася, щоб швидко йти геть, як раптом по спині пробіг крижаний холодок. Волосся на потилиці буквально стало дибки. З боку непроглядного болота долинув ледь чутний, хрипкий стогін. Галина завмерла. Може, здалося? Може, це вітер гуляє між стовбурами чи якийсь звір потрапив у пастку? Але стогін повторився — цього разу надривний, сповнений такого відчаю, що в жінки перехопило подих.
— Хто тут?! — крикнула Галина, намагаючись додати голосу впевненості.
Болото відповіло їй приглушеним, слабким голосом, що зривався на плач:
— Допоможіть… Благаю, допоможіть мені!
Галина кинулася вперед, обережно ступаючи по купинах. Розсунувши густі зарості очерету, вона завмерла від жаху. За кілька метрів від твердого берега, по груди в чорній, холодній багнюці, борсалася людина. Трясовина повільно, але невблаганно затягувала її на дно.
— Тримайся! Почекай хвилинку, я зараз! — закричала Галина, відкидаючи кошика вбік. Вона озирнулася, гарячково шукаючи очима хоч якусь палицю. Помітивши товсту суху гілку, що відламалася від сосни, жінка схопила її і, ризикуючи сама опинитися в багнюці, простягнула вперед. — Хапайся! Хапайся мерщій!
Людина в болоті з останніх сил вчепилася в дерево збілілими, брудними пальцями. Галина тягнула так, що аж в очах темніло, а м’язи на руках горіли вогнем. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж важке, обліплене чорним слизом тіло нарешті вивалилося на тверду землю, жадібно ковтаючи повітря.
Лише тепер, коли небезпека минула, Галина розгледіла врятовану. Це була молода жінка. На ній висіло лахміття, яке колись, очевидно, було дорогим брендовим тренчем і стильними міськими брюками. Довге волосся збилося в брудний ковтун. Вона дрижала так сильно, що її зуби вибивали дріб.
— Дитино… Хто ти така? Як ти сюди потрапила? — важко дихаючи, запитала Галина, опускаючись поруч на траву.
Незнайомка підняла на неї порожні, повні сліз очі.
— Я… я нічого не пам’ятаю, — прошепотіла вона і гірко розридалася, закривши обличчя брудними долонями.
— Як це так? Навіть імені свого не знаєш? — не повірила Галина, але жінка лише заперечно похитала головою.
— Ох, лишенько, що ж мені з тобою робити? — сплеснула руками сільська господиня, оглядаючи густий ліс. Осінні сутінки вже починали непомітно крастися між деревами. — Знаєш що? Ходімо до мене в село. Там відмиємо тебе, зігріємо, а тоді вже будемо думати, як пам’ять повертати. Іти зможеш?
— Не зможу… — простогнала незнайомка, марно намагаючись підвестися. Її обличчя перекосилося від болю. — Спина… Дуже болить спина, наче вогнем пече. І ноги зовсім не слухаються…
— Але ж я не можу тебе тут покинути! — розгубилася Галина. — Давай, я підставлю плече, обіпрешся на мене, якось потихеньку дошкандибаємо. Бог поможе.
Вони йшли неймовірно довго. Кожен крок давався молодій жінці з таким нестерпним болем, що Галина ледь стримувала сльози співчуття. Незнайомка раз у раз стискала зуби, щоб не кричати. Врешті-решт, зовсім знесилені, вони впали на килим з опалого листя.
— Все, не маю більше сили, — важко видихнула Галина. — Спина ж кажеш болить? І як ти в цьому лісі опинилася… Одяг на тобі міський, не тутешній. Невже зовсім-зовсім нічого не згадується? Хтось же тебе шукає, мабуть. Чоловік, батьки?
Жінка промовчала, лише різко ляснула себе по щоці — ліс уже почав наповнюватися злими, голодними комарами.
— Смеркає, — тривожно констатувала Галина, підводячись на втомлені ноги. — Зараз тут така комашня підніметься — живцем з’їдять. Слухай мене уважно, дитино. Я тебе тут не покину, але й удвох ми не дійдемо. Я побіжу в село, покличу когось із чоловіків з підводою. Ти сиди тут. Ось, візьми мою білу хустку. — Галина стягнула з голови чисту бавовняну хустину і простягнула жінці. — Пов’яжи, щоб здалеку було видно. Так ми тебе швидше знайдемо в темряві. Не бійся, я швидко!
Залишивши незнайомку, Галина Петрівна чимдуж кинулася крізь чагарники. Вона не йшла, вона практично бігла, ігноруючи гілки, що боляче шмагали по обличчю. Через годину виснажливого марафону вона нарешті вивалилася на ґрунтову дорогу, що вела до Чорного Бору. Серце калатало десь у вухах, у грудях пекло від нестачі повітря.