— От же ж мерзотник! — не витримала Галина Петрівна, яка всю цю розмову тихо стояла в сінях, підслуховуючи кожне слово. Тепер вона з гуркотом відчинила двері і влетіла на кухню, як фурія. — Це ж треба таке придумати! Завести власну жінку в трясовину і залишити там гинути!
— Ти знову тут?! — Матвій аж підскочив зі стільця. — То це ти поліцію на мене нацькувала, стара пліткарко?!
Галина нітрохи не знітилася. Вона стала руки в боки і гордо підняла підборіддя:
— А що я мала думати, коли з твоєї хати такі крики лунають, ніби тут свиней ріжуть?! Ти ж сам винен, Захаровичу! Міг би відразу по-людськи пояснити, що ти костоправ! Я ж скільки років зі спиною мучуся, ноги крутить на погоду так, що на стіну лізу, а ти, сусіде, мовчав, як партизан!
Матвій лише махнув рукою, ховаючи усмішку в густій сивій бороді.
— Тепер, Галю, завдяки твоєму довгому язику, до мене точно пів району в чергу вишикується. Не відіб’юся.
— Заяву писатимете? — серйозно перебив їхню перепалку дільничний Павло, дістаючи з теки бланк. — Справа серйозна. Це замах на вбивство. Ваш чоловік Вадим зараз у Києві зображує вбитого горем вдівця, волонтерів на вуха підняв, інтерв’ю місцевим журналістам дає, як ви заблукали. Думав, у такій глушині вас ніхто й ніколи не знайде.
Світлана рішуче витерла сльози з блідого обличчя і кивнула.
— Писатиму. Тільки благаю, не везіть мене до нього. Я боюся.
— Хай залишається в мене, — несподівано навіть для самого себе сказав Матвій. — Місця вистачить. А заяву прямо тут оформимо.
— І ще одне… — Світлана з благанням подивилася на Павла. — Можна мені зателефонувати батькам? Вони, напевно, місця собі не знаходять від горя.
За три дні подвір’я Матвія Захаровича знову наповнилося міським галасом. З Києва примчали батьки Світлани. Сліз, обіймів та подяк не було меж. Інтелігентні кияни так перейнялися порятунком доньки, що з радістю погодилися залишитися в Чорному Бору ще на кілька днів.
Життя в селі завирувало з новою силою. Галина Петрівна, відчуваючи себе головною героїнею цієї драми, щодня водила батьків Світлани лісовими стежками, показуючи свої найсекретніші грибні місця. Матвій вечорами розпалював у дворі вогнище, і вони всі разом довго сиділи під зоряним осіннім небом, слухаючи потріскування дров і п’ючи трав’яний чай.
Тим часом у столиці розгортався справжній детектив. Вадима Ковальчука затримали прямо у квартирі, коли він пакував валізи, збираючись летіти на відпочинок за кордон зі своєю новою пасією. Під тиском доказів і показів врятованої дружини він швидко зламався. Тепер на нього чекав довгий судовий процес і реальний тюремний строк.
Коли настав час прощатися, Світлана довго обіймала пані Галю, а потім підійшла до Матвія. У її очах бриніли сльози вдячності. Вона нічого не сказала, лише міцно притиснулася до плеча старого відлюдника.
Хата Матвія знову спорожніла.
Через кілька днів Галина Петрівна, як завжди, навідалася до сусіда. Вона принесла свіжих пиріжків і, спершись на паркан, задумливо подивилася в бік лісу.
— Знаєш, Матвію, — тихо сказала вона, — а я чомусь грішним ділом думала, що Світлана залишиться. Що не повернеться вона в те своє місто після всього, що пережила.
Матвій здивовано підняв густі брови.
— Залишиться? З ким? Зі мною? От ти вигадниця, Галю! — він щиро розсміявся. — Подивися на мене. Сивий, бородатий дід. Що я можу дати такій молодій, вродливій жінці? Хату в селі та город? У неї своє життя, міське, сучасне. А я своє вже віджив. Та й… знаєш, я свою Світланку ніколи не зраджу. Не зможу.
Галина розуміюче кивнула.
— Розумію тебе, Захаровичу. Живи, як серце підказує. І ти вже вибач мені за поліцію і за те, що я свій ніс скрізь пхаю. Просто… мої невістки як поїдуть з дітьми в місто на вихідні, то хоч вовком вий у порожній хаті. Одиноко. От і тягне мене до людей, поговорити хочеться.
Матвій тепло усміхнувся і поплескав сусідку по руці.
— Та чого там, Галю. З тобою точно не засумуєш. То людей з болота тягнеш, то облави поліцейські мені влаштовуєш. Але знаєш що? Приходь-но ти завтра зранку до мене. Спину твою лікувати будемо.
Галина аж просяяла, але хитро примружила очі:
— Тільки без молотка свого! Бо я як закричу — до нас спецназ із Києва приїде!
Вони обоє розсміялися, і цей щирий сміх рознісся над тихим осіннім селом.
Життя — складна штука. Іноді воно штовхає нас у найтемніші, бездонні трясовини, з яких, здається, немає вороття. Але навіть там, на самісінькому дні відчаю, завжди знайдеться своя Галина, яка простягне гілку порятунку, і свій Матвій, який поверне сили жити далі. Головне — вірити, що світло завжди перемагає темряву.