Світлана покірно лягла на тапчан. Матвій поклав їй на спину щільний валик з чистого полотна, намацав пальцями проблемну зону, приставив кілочок і… різко, точно вдарив молотком.
Від несподіваного, нестерпного болю Світлана не просто закричала — вона завила на всю хату. Вона спробувала вирватися, зіскочити, але сильні, натреновані руки Матвія надійно фіксували її тіло, продовжуючи свою точну, методичну роботу над кожним зміщеним хребцем.
Саме в цю секунду на ґанок будинку тихенько піднялася Галина Петрівна — вона просто не могла дочекатися ранку, щоб дізнатися всі свіжі плітки. Почувши моторошні, нелюдські жіночі крики, які лунали з-за зачинених дверей Матвія, пані Галя зблідла як смерть.
“Матінко свята! Вбиває! На шматки ріже!” — промайнуло в її голові.
Не тямлячи себе від жаху, вона злетіла з ґанку, тремтячими руками витягла з кишені старенький кнопковий телефон і набрала номер місцевого дільничного інспектора.
— Павле! Пашенько, рідненький, сюди бігом! — кричала вона в трубку, захлинаючись від істерики. — Матвій Захарович ту жінку, що я з болота витягла, на шматки рубає! Кричить сердешна так, що кров холоне! Рятуй!
Молодий дільничний Павло примчав на старенькій службовій “Ниві” за рекордні сім хвилин. Він вискочив з машини, тримаючи руку на кобурі, і з ноги вибив двері Матвієвої хати, готовий побачити криваву м’ясорубку.
Але замість цього він завмер на порозі, кліпаючи очима.
На кухні, залитій осіннім ранковим сонцем, за столом сиділи Матвій і Світлана. Вони пили чай з малиновим варенням і… сміялися.
— Павле? Ти чого двері ламаєш? — здивовано підняв брову Матвій, ставлячи чашку.
— Коли ви дістали той молоток, я думала, що мені кінець! — крізь сміх казала Світлана дільничному, який все ще не міг відійти від шоку. — А тепер… Ви не повірите, я можу руками рухати! Біль як рукою зняло, наче пудова гиря зі спини впала. Матвій Захарович мене просто врятував!
Дільничний повільно опустив руку від кобури і, насупившись, уважно подивився на жінку. Його обличчя раптом стало серйозним. Він дістав з нагрудної кишені складений аркуш паперу з орієнтуванням.
— Почекайте-но… — повільно протягнув він. — Ви… Ковальчук Світлана Ігорівна? З Києва?
Жінка миттєво зблідла. Усмішка зникла з її обличчя.
— Так, — ледь чутно прошепотіла вона.
— Вас чоловік шукає! Вадим Ковальчук, — голос поліцейського став різким. — По всьому району орієнтування розіслали. Заявив, що ви пішли в ліс по гриби під час відпочинку і не повернулися. Але ж як ви аж сюди дісталися, це ж за сотню кілометрів від вашої турбази?!
Світлана закрила обличчя руками. Її плечі затряслися. Коли вона підняла голову, в її очах була сталева рішучість.
— Я нічого не забувала, — твердо сказала вона. — Я все пам’ятаю. Це він мене сюди привіз. Мій чоловік. Сказав, що нам треба провести час удвох, освіжити стосунки, поїхати подалі від цивілізації… А коли ми зайшли глибоко в ліс, він просто завів мене в те Вовче урочище і зник. Він знав про мою хвору спину. Знав, що я не зможу сама вибратися з болота. У нього інша жінка, і я йому просто заважала… Він залишив мене там вмирати.