Стихійний ринок у райцентрі на півночі Полісся працював лише по суботах. Це не був один із тих причесаних столичних ярмарків із рівними рядами, яскравими тентами та надрукованими цінниками. Тут усе дихало суворою, промерзлою реальністю зими.
Уздовж розбитої асфальтованої дороги тулилися зо три десятки старих автівок. Просто на мерзлій землі, на розстелених шматках брезенту й старих ковдрах, лежав крам: іржаві запчастини, домашня консервація, потемнілі від часу інструменти. Чоловіки в натягнутих на самі очі в’язаних шапках гріли руки об паперові стаканчики з дешевою кавою, торгуючи всім підряд — від будівельних цвяхів до теплих вовняних шкарпеток.
Остап приїхав сюди з однією метою: знайти водяну помпу для свого старенького «Фольксвагена Транспортера». Рідна деталь почала підтікати ще в середині жовтня, коли вдарили перші нічні приморозки.
Він як міг намагався відтягнути неминуче. Перемотував з’єднання ізоляційною стрічкою, власноруч вирізав саморобні прокладки зі старої автомобільної камери, щедро мастив герметиком. Якийсь час хитра конструкція трималася. Але попереду була справжня поліська зима з її безжальними хуртовинами. Якщо помпа остаточно «вмре» десь посеред засніженої траси, старий бус миттєво перетвориться на крижану металеву труну.
А без машини вони з сином просто не виживуть. Від їхнього села до найближчого райцентру — понад тридцять кілометрів глухим лісом і полями.
Потрібну помпу Остап знайшов у дядька Миколи, місцевого барахольника, який славився тим, що міг дістати запчастини навіть до тракторів часів Другої світової.
— Вісімсот гривень, — хрипко видихнув Микола, колупаючи брудним нігтем масляну пляму на металі.
— Давай за шістсот, Миколо, — втомлено попросив Остап, ховаючи змерзлі руки глибоко в кишені куртки. — Більше просто немає.
— Вісімсот, Остапе. І це остання ціна. Забирай зараз, бо іншої такої до самої весни не знайдеш.
Остап розумів, що старий не бреше. Деталей на такі старі машини залишалося критично мало. Він важко зітхнув і поліз у внутрішню кишеню.
Гроші були акуратно загорнуті в целофановий пакетик, щоб не відсиріли. Кілька зім’ятих купюр по двісті та сто гривень. Це були залишки його скромної зарплати на агропідприємстві, яких мало б вистачити на пів місяця життя.
Він уже дістав гроші й простягнув руку, щоб віддати їх, коли раптом почув звук.
Це не був звичний собачий гавкіт чи навіть скавуління. Це було щось середнє, моторошне й неприродне. Хрипкий, здавлений стогін, ніби якась жива істота відчайдушно намагалася вдихнути повітря через щільну вологу ганчірку.
Остап повільно повернув голову. Там, за останнім рядом автомобілів, де базар різко обривався і починався засипаний снігом пустир, до іржавого бетонного стовпа був прив’язаний собака.
З першого погляду Остап навіть не зрозумів, що це пес. Тварина нагадувала живий скелет, обтягнутий брудною мішковиною. Ребра випирали настільки гостро, що, здавалося, вони ось-ось прорвуть тонку шкіру. Їх можна було перерахувати навіть здалеку.
Шерсть була брудно-бурою, збитою у тверді, як камінь, ковтуни, на які налип сніг і бруд. Місцями вона була вирвана або стерта до блідо-рожевої, запаленої шкіри. Одне вухо було розірване майже навпіл страшним, нерівним зигзагом.
Але найгірше було на лівому боці. Там виднілися круглі, ідеально рівні сліди опіків. Маленькі, симетричні, залишені чиєюсь безжальною рукою. Остап надто добре знав, що залишає такі сліди. Це були недопалки.
Пес безсило лежав на боці. Його очі були напіввідкриті, але абсолютно мутні, затягнуті мертвотною сірою плівкою. Життя в ньому видавала лише запала грудна клітка, яка неймовірно повільно, з важким хрипом і свистом підіймалася та опускалася.
Поруч із твариною, на перевернутому пластиковому відрі з-під фарби, сидів чоловік. Червоне, обвітрене обличчя, насунута на брови брудна кепка, потертий ватник. Між його важкими чоботами стояла наполовину порожня пляшка дешевої горілки.
Остап, забувши про помпу, підійшов ближче. Холодний вітер пробирав до кісток, але він цього вже не відчував.
— Твій пес? — запитав Остап, не відриваючи погляду від скаліченої тварини. — Що з ним сталося?
Чоловік повільно затягнувся цигаркою, випустив густий дим і байдуже сплюнув на сніг.
— Здихає, — хрипко кинув він. — Забирай, якщо треба.
— Навіщо він мені?
— Давай дві сотні і забирай, — чоловік навіть не подивився на Остапа, дивлячись кудись у порожнечу пустиря. — Для боїв він уже не годиться. Відпрацьований матеріал.
Остап опустив очі на пса. Собака не дивився на людей. Він дивився кудись глибоко в промерзлу землю, немов чекав, коли вона його забере.
— Це алабай? — тихо запитав Остап, намагаючись розгледіти в цьому змученому тілі риси колись могутньої породи.
— Чистокровний середньоазіат, — п’яно посміхнувся власник. — Три роки тому я за нього скажені гроші відвалив. П’ятнадцять перемог на рингу мав. А потім… зламався. Тепер від нього жодної користі. Суцільні збитки.
Чоловік знову затягнувся.
— Давай дві сотні, і він твій. Або я його прямо тут на морозі залишу. До ранку все одно здохне.
Остап стояв нерухомо. Його думки билися в голові, мов птахи в клітці.
Він думав про запчастину, яка зараз була питанням їхнього виживання. Про те, що до справжніх снігопадів лишилося всього кілька тижнів. Він думав про свого маленького Матвійка, який щоранку прокидається від сухого, надривного кашлю, що з кожним місяцем стає дедалі глибшим.
Він думав про те, що в його кишені лежать останні вісімсот гривень, і всі вони вже подумки віддані дядьку Миколі за шматок іржавого заліза. Він думав про свій порожній дім, де живе шестирічний хлопчик, який уже два роки не розмовляє, ніколи не посміхається і боїться виходити далі старого дерев’яного ґанку.
А потім Остап зробив те, чого сам від себе не очікував. Він повільно присів навпочіпки поруч із вмираючим алабаєм і простягнув руку.
Він не намагався його погладити. Просто поклав розкриту долоню на холодну землю за кілька сантиметрів від морди тварини.
Пес не поворухнувся. Жоден м’яз не здригнувся на його виснаженому тілі. Але його очі — мутні, затягнуті плівкою болю — раптом ледь помітно змістилися.
Зіниці ковзнули по землі і знайшли людську руку. А потім, витративши на це останні крихти сил, пес підняв погляд вище і подивився Остапу прямо в обличчя.
Пізніше Остап ніколи не міг підібрати слів, щоб пояснити, що саме він побачив у цьому погляді. Там не було благання. Там не було тваринного страху чи відчайдушної надії на порятунок. Собака дивився так, ніби не просив про допомогу, а просто запитував: “Ти теж такий самий зламаний, як і я?”
Остап мовчки підвівся. Він дістав з кишені свій целофановий пакетик, відрахував двісті гривень і мовчки поклав їх на пластикове відро перед п’яницею.
— Мотузку залиш, — глухо сказав він.
Чоловік лише криво всміхнувся, згріб гроші брудною рукою і, не сказавши більше ні слова, побрів геть, розчиняючись у сірому тумані базару.
Остап нахилився і підняв пса на руки. Це виявилося до жаху легко. Дорослий алабай, який мав би важити під сімдесят кілограмів, зараз важив не більше тридцяти. Лише гострі кістки та змерзла шкіра. Він ніс його через весь ринок, обережно притискаючи до грудей, немов крихке немовля. Люди розступалися, проводжаючи їх здивованими поглядами…
Продовження історії – НАТИСКАЙТЕ на кнопку ВПЕРЕД 👇👇👇