— Остапе, ти здурів?! — гукнув йому навздогін хтось із місцевих. — Це ж мертвечина! Кинь його, заразу в хату притягнеш!
Він нікому не відповідав. Підійшовши до свого «Транспортера», він обережно поклав пса в багажний відсік, на старий замаслений плед.
Сів за кермо. Повернув ключ запалювання. Зношена помпа жалібно заскреготала, але двигун таки завівся. Остап рушив з місця.
Попереду було тридцять два кілометри засніженої лісової дороги. Низьке сіре поліське небо давило на плечі. Час від часу Остап кидав погляд у дзеркало заднього виду. Пес лежав на пледі абсолютно нерухомо, злившись із сірістю салону.
Додому вони дісталися ближче до обіду. Першою їх побачила пані Галина — гостра на язик, але добра сусідка, яка іноді наглядала за Матвійком, поки Остап був на роботі.
— Матінко Божа, Остапе! Що це ти притягнув? — сплеснула вона руками, побачивши, як він виносить з машини нерухоме тіло. — Навіщо воно тобі здалося?!
На її крик з двору навпроти вийшов пан Михайло, місцевий бригадир. Міцний, червонощокий чоловік, який звик говорити голосно і безцеремонно. Він сперся на низький паркан і з осудом похитав головою.
— Ні, ви тільки подивіться на цього господаря! — гукнув він так, щоб чули інші сусіди. — У самого дитина хворіє, дружина в могилі, грошей вічно немає. А він замість того, щоб буса полагодити, здохлу псину з базару приволік! Зовсім чоловік з глузду з’їхав без жіночої руки!
Декілька людей, що проходили вулицею, тихо засміялися. У цьому сміху не було відкритого зла. Це було радше специфічне сільське полегшення: коли хтось інший робить очевидну дурницю, це стає зручним доказом того, що ти сам живеш правильно і розумно.
Остап нічого не відповів. Він мовчки проніс собаку через подвір’я і заніс до старого хліва.
Обережно поклав його на заздалегідь накидане свіже сіно. Приніс у старій алюмінієвій мисці чистої води. Собака не реагував. Тоді Остап узяв чисту ганчірку, змочив її у воді і почав обережно вичавлювати краплі прямо в напіввідкриту пащу. Він робив це максимально повільно, намагаючись випадково не зачепити пошматоване вухо.
А потім Остап просто сів поруч на перевернутий ящик. Він сидів у напівтемряві хліва, де пахло сухою травою, соляркою та старим деревом. Сидів довго і мовчки.
Пес продовжував дихати. Важко, зі страшним хрипом і свистом. Але він дихав. Життя все ще чіплялося за це понівечене тіло.
Ближче до вечора Остап залишив хлів і повернувся до хати. Наставав час вечері. Він розігрів на старій плиті вчорашню картоплю з домашньою тушонкою.
Матвійко їв мовчки, не підіймаючи очей від тарілки. Хлопчик був надто дрібним для свого віку. Бліда, майже прозора шкіра, темні тіні під очима, тонкі рученята. У свої шість років він ледве виглядав на чотири.
Остап сидів навпроти, дивився, як син механічно пережовує їжу, і з болем згадував минуле. Ще два роки тому, до тієї страшної аварії, яка забрала дружину, цей хлопчик сміявся так дзвінко, що його було чути на сусідній вулиці. Тепер у домі панувала мертва тиша.
Вклавши сина спати, Остап і сам ліг, провалюючись у важкий, тривожний сон.
О другій годині ночі його розбудив звук. Це був виття. Низьке, протяжне, пробираюче до самих кісток. Воно йшло з самих глибин змученого єства тварини.
Так виють лише від нестерпного, багаторічного болю, який неможливо показати вдень, коли на тебе дивляться. Його можна випустити лише вночі, коли навколо суцільна темрява і ніхто не бачить твоєї слабкості.
Остап миттю зірвався з ліжка. Накинув на плечі стару зимову куртку, сунув босі ноги у важкі чоботи. Поки він поспіхом одягався, звук раптово змінився. Виття стало тихішим, ніби захлинулося, а потім різко обірвалося. Настала дзвінка зимова тиша.
Він кинувся через сінці до виходу, але на мить призупинився біля прочинених дверей дитячої кімнати. Погляд ковзнув по ліжку. Воно було порожнім. Ковдра зібгана, подушка холодна.
Серце Остапа впало кудись у п’яти. Не тямлячи себе від жаху, він вискочив на морозний двір і побіг до хліва. Рвонув на себе важкі дерев’яні двері — і завмер на порозі, одразу зрозумівши, чому пес замовк.
Матвійко сидів на сухому сіні поруч із величезною собакою. Босий, у самій лише тонкій фланелевій піжамі. Надворі стояв січневий мороз, з рота йшла густа пара, а дитина сиділа на крижаній підлозі, не відчуваючи холоду.
Маленькі, тендітні рученята хлопчика лежали на величезній, пошрамованій голові алабая. Його тонкі бліді пальці повільно, раз за разом, розгладжували збиту брудну шерсть.
Пес лежав абсолютно тихо. Він заплющив очі і просто дихав. Рівно, спокійно, глибоко, без того страшного хрипу і свисту. Матвійко прийшов сюди раніше за батька. Він першим почув цей стогін болю, першим підвівся з теплого ліжка і пішов у темряву. І дике, нестерпне виття стихло під його дитячими руками.