Спас почала хлебтати самостійно на третій день. Без допомоги вологої ганчірки, без умовлянь. Остап поставив перед ним миску з теплим яловичим бульйоном, який варив на повільному вогні майже п’ять годин.
Пес важко підняв пошрамовану голову, потягнувся носом до запаху і ткнувся мордою в рідину. Він хлебтав довго, жадібно, час від часу давився, важко дихав, зупинявся на мить — і знову хлебтав.
— Давай, Спасе, — тихо шепотів Остап, сидячи поруч на ящику. — Давай, хлопче, витягуй себе.
Софія Петрівна, як і обіцяла, приїхала наступного дня. Вона ретельно оглянула пса, промацала шрами, послухала дихання і задоволено кивнула.
— П’є сам — значить, організм нарешті увімкнувся, — констатувала вона, витираючи руки рушником. — Тепер головне режим. Годуй потроху, але часто. Рідка вівсянка на бульйоні, варене м’ясо дрібними шматочками. Через тиждень можна буде додавати розмочений хліб.
Так почалися дні, які зливалися в один нескінченний конвеєр втоми. Остап прокидався о п’ятій ранку. Варив кашу для Матвійка, грів бульйон для Спаса, міняв пов’язки на опіках собаки.
Потім він біг на агропідприємство. Зміна тривала дванадцять годин на морозі. Але цього не вистачало, тому Остап знайшов підробіток: двічі на тиждень ходив на залізничну станцію розвантажувати вагони з комбікормом. За кожен вагон платили по п’ятсот гривень. Додому він повертався під ранок, сірий від цементного пилу і втоми, але одразу йшов до хліва промивати рани Спасу.
Гроші танули на очах. Ліки для серця Матвійка ставали дорожчими, спеціальні мазі для собаки теж коштували чимало. Але Остап не здавався.
А тим часом Матвійко щодня ходив до Спаса. Щоранку, щойно батько йшов на роботу, хлопчик одягався і чимчикував через засніжений двір. Пані Галина спершу сварилася: “Матвійку, там же холод собачий! Простигнеш, батько мене зі світу зживе!”. Але дитина не звертала на неї уваги, проходячи повз, немов крізь порожнечу.
Матвійко сідав поруч зі Спасом на сіно, плечем до плеча. Пес уже почав підіймати голову, щойно чув легкі кроки хлопчика. Він його впізнавав.
А одного вечора сталося диво. Остап повернувся з розвантаження раніше, ніж зазвичай. Проходячи повз хлів, він раптом почув голос. Тихий, ледь вловимий, як дзюрчання весняного струмка під кригою.
Остап завмер біля дверей, боячись навіть дихати.
— …а мама співала мені казку про маленьке оленятко, — лунав зсередини дитячий шепіт. — Воно загубилося в темному зимовому лісі. Ходило, ходило по глибокому снігу і шукало свою маму. А потім знайшло. Мама казала, що це наша таємна пісенька. Що якщо я колись загублюся, вона буде її співати, і я почую.
Матвійко замовк. Було чути лише важке дихання собаки.
— Спасе, а ти чуєш, коли хтось тобі співає? — знову озвався хлопчик. Пес мовчав. — Я теж більше не чую.
Остап стояв за дверима хліва, міцно притиснувши брудний кулак до рота, щоб не закричати. По його щоках текли гарячі сльози, змиваючи пил. Щось усередині нього зсунулося, немов тріснула товста крига на річці. Це були перші зв’язні слова його сина за два роки мертвої тиші.
Місцеві лікарі казали, що це важка психологічна травма, що потрібні дорогі спеціалісти зі столиці. А дитина заговорила. У холодному хліві. До скаліченого собаки. Остап не став заходити, щоб не зруйнувати магію моменту, і навшпиньках повернувся до хати.
Наприкінці другого тижня Спас спробував встати. Він звівся на лапи, хитаючись, як п’яний, але стояв. Зробив один невпевнений крок. Завмер, збираючи сили. Зробив другий. На третьому кроці задні лапи роз’їхалися, і величезний пес безсило гепнувся на сіно.
Але він одразу почав підійматися знову. Впав. Встав. Знову впав.
У цей час на ґанок вийшов Матвійко. Хлопчик обережно зійшов східцями і повільно побрів через двір. Ці п’ять метрів для його хворого серця були як марафонська дистанція, лікарі суворо забороняли йому будь-які навантаження.
Матвійко зайшов до хліва і став поруч зі Спасом. Собака важко хитався на тремтячих лапах. Хлопчик так само хитався на своїх. Вони стояли поруч — дві живі істоти, яких цей світ вже майже списав з рахунків. Два зламаних серця, що билися з перебоями, підтримуючи одне одного. І жоден із них не впав.
Через місяць Спас почав бігати. Спочатку це була повільна, клишонога рись. Він сильно накульгував, але вперто рухався вперед. Матвійко намагався бігти за ним, швидко задихаючись і зупиняючись, щоб перевести подих. Але він йшов далі. Тому що Спас ішов далі.
До грудня пес змінився до невпізнання. Страшні шрами залишилися. Порване вухо назавжди стало його візитною карткою, а на місці опіків так і не виросла шерсть. Але під цією понівеченою шкірою відродилася колосальна сила. Спас важив уже пів центнера. П’ятдесят кілограмів чистих литих м’язів і відданості.