Він ходив за Матвійком, як тінь. Собака так і не почав гавкати — побої назавжди відучили його від цього. Але його глухе, утробне гарчання діяло на сторонніх краще за будь-який гавкіт. Жодна чужа людина не могла підійти до дитини ближче, ніж на три метри. Спас миттєво ставав між ними, виростаючи наче кам’яна стіна. Його прямий, немиготливий погляд зупиняв будь-кого.
Але в райцентрі, на підпільній пилорамі, про це вже дізналися. Вадик, права рука місцевого ділка Артура, випадково розпитав місцевих п’яничок. Він повернувся і доповів босу: мужик з агропідприємства викупив їхнього пса, вилікував бульйонами, і тепер та псина бігає за його малим, як бодігард.
Поштарка тітка Ніна першою попередила Остапа: “Остапе, Вадик розпитував про тебе. Будь обережним, ці нелюди просто так своє не віддають”.
Остап лише похмуро кивнув. Він чекав.
Артур викликав Вадика того ж вечора.
— Я два роки ламав цю тварюку, — тихо процідив Артур, дивлячись у вікно. — Били дрючками, палили вогнем, морили голодом. А якийсь сільський голодранець просто погладив його, і пес ожив? Приведіть його назад. Або принесіть його шкуру.
Вночі Остап поїхав на чергове розвантаження вагонів. Матвійко міцно спав у своєму ліжку, а Спас, як завжди, лежав на килимку поруч. Пані Галина дрімала перед телевізором у сусідній кімнаті.
Чорний позашляховик зупинився за двісті метрів від їхньої хати, вимкнувши фари. Вадик і Лисий, місцевий “вишибала”, тихо перелізли через паркан. У руках вони тримали важкий металевий ланцюг із карабіном та товсту дерев’яну биту, щільно обмотану синьою ізоляційною стрічкою. Саме цією битою вони колись виховували Спаса.
Вони безшумно відчинили вхідні двері замком-відмичкою і прослизнули до дитячої.
У кімнаті було темно. Вадик зробив крок до ліжка, піднявши биту.
— Тихо, тварюко, — прошипів він. — Пам’ятаєш цю штуку? Ану пішов за нами.
Вадик був упевнений, що собака відсахнеться. Рефлекс страху мав спрацювати безвідмовно.
Але Спас не відступив. Він повільно піднявся з підлоги. Повернувся всім своїм величезним корпусом до непроханих гостей. Опустив важку голову ледь нижче рівня плечей і просто став між Вадиком та ліжком Матвійка.
Хлопчик прокинувся. Він побачив чужих людей з палицею, тихо зліз із ліжка і став поруч із собакою, поклавши свою маленьку долоню йому на спину.
— Не чіпайте Спаса, — сказав Матвійко. Голос дитини був тихим, але абсолютно спокійним.
— Заткни пащу, малий, — гаркнув Лисий і зробив крок до дитини, простягнувши руку.
Щойно його пальці опинилися за метр від Матвійка, Спас ударив. Це не був укус. Собака просто кинув свої п’ятдесят кілограмів ваги вперед, вдаривши чоловіка широкими грудьми. Лисий відлетів до стіни і важко осів на підлогу, хапаючи повітря ротом.
Вадик інстинктивно змахнув битою. Важке дерево пішло вниз, прямо на голову пса, як це було сотні разів раніше.
Але цього разу все пішло не так. Спас не пригнувся. Він блискавично кинувся назустріч удару і перехопив биту щелепами. Пролунав сухий, моторошний хрускіт. Масивне дерево, не витримавши тиску собачих ікол, тріснуло навпіл.
Вадик залишився стояти з жалюгідним уламком у руках. Спас дивився на нього. Мовчки. Без єдиного звуку чи гарчання.
У цих очах Вадик побачив те, від чого по його спині поповз крижаний піт. Абсолютний, незламний спокій. Це був погляд істоти, яка більше ніколи в житті не злякається палиці. Не тому, що перестала відчувати біль, а тому, що знайшла в цьому світі те, заради чого варто померти.
Бандит задкував до дверей. Він підняв шокованого Лисого за комір куртки, і вони, штовхаючи один одного, вискочили з хати.
Спас вийшов на ґанок і мовчки проводжав їхнім слідам поглядом. Потім повернувся до кімнати, важко ліг біля ліжка і поклав морду на лапи. Матвійко обхопив його масивну шию своїми тонкими рученятами і міцно притиснувся щокою до теплої шерсті.