Борис підійшов до Остапа, нервово мнучи в руках зимову шапку. Він довго не наважувався підняти очі, а потім дістав із внутрішньої кишені товстий пошарпаний конверт.
— Ось, — глухо сказав він, поклавши конверт на лавку поруч з Остапом. — Село зібрало. За ніч. Поштарка Ніна всіх оббігла. Розповіла… і про заметіль, і про сани. Про те, як ви ці дванадцять кілометрів тягнули.
Борис важко ковтнув повітря.
— Ти пробач мені, Остапе. За ті мої слова на ґанку. Мені так соромно, що жити не хочеться.
Остап тремтячими руками відкрив конверт. Там були гроші. Зім’яті десятки, старі сотні, дрібні купюри. Було кілька нових, хрустких тисячних банкнот.
— Жінка моя на зимові чоботи збирала, — тихо пояснив Борис, перехопивши погляд Остапа. — Сказала, що в старих ще походить.
До коридору зайшла тітка Ніна, поштарка. Вона мовчки поклала згорток, загорнутий у газету.
— На лікування відкладала, але почекає моє лікування, — витерла вона сльозу.
Прийшла вчителька Олена Василівна, висипавши гроші просто з гаманця. За нею — пані Галина з банкою малинового варення і хустинкою, в яку були дбайливо загорнуті купюри.
Останнім зайшов старий дід Панас, що жив на краю села. Йому було за вісімдесят. Він спирався на ціпок і важко дихав. Грошей у нього не було.
— Остапе, синку, — проскрипів старий. — Я там свою похоронну заначку приніс. Те, що на смерть відкладав. Мені туди ще рано, а хлопчику твоєму жити треба.
Остап стояв посеред коридору, стискаючи ці потерті, пахучі чужим потом і надією папірці, і по його щоках текли сльози. Він плакав відкрито, не соромлячись ні Бориса, ні лікарів.
Увечері він перерахував зібране. Грошей вистачало. Впритул, гривня в гривню, але цього було достатньо для порятунку сина.
Наступного дня о першій годині над засніженим лісом почувся важкий гуркіт гвинтів. Великий червоно-білий вертоліт ДСНС підняв хмару снігового пилу і сів на пустирі за лікарнею.
Матвійка обережно переклали на жорсткі транспортувальні ноші. Коли його несли коридором повз тамбур, Спас, який до цього тихо лежав у кутку, раптом підвівся.
— Зачекайте, — прошепотів Матвійко, слабко піднявши руку з-під ковдри. Він потягнувся до собаки. — Спасе… ми полетимо. Ти полетиш зі мною?
Величезний алабай обережно наблизився і великим шорстким язиком лизнув тонкі пальці хлопчика. Вперше. Собак, яких готують до підпільних боїв, жорстоко відучують від будь-якої ніжності. За прояв ласки їх б’ють палицею. Але зараз Спас порушив це правило.
Остап підійшов до пілота вертольота.
— Командире, собака летить із нами.
— Чоловіче, ти здурів? — витріщився пілот. — У мене інструкція, санітарний борт! Ніяких тварин!
Остап зробив крок уперед, дивлячись пілоту прямо в очі.
— Цей собака вчора в упряжці разом зі мною протягнув мого сина дванадцять кілометрів крізь хуртовину. Він стер лапи і груди до м’яса, щоб ця дитина зараз дихала. Він летить із нами. Або ми не летимо взагалі.
Пілот подивився на блідого хлопчика, який не відпускав шерсть собаки, потім на скривавлену шлею, яка все ще лежала на підлозі в приймальному.
— Хай йому грець, — вилаявся пілот. — Давай його у хвіст, за перегородку. І щоб сидів тихо!
Вертоліт важко відірвався від землі. Засніжене Полісся попливло кудись униз, перетворюючись на безкрайнє біле море.
Гуркіт турбін був неймовірним. Через два0 хвилин польоту Матвійку стало гірше. Фельдшер, який сидів поруч, першим помітив недобре. Він схопив зап’ястя хлопчика, намацуючи пульс, і його обличчя зблідло. Тиск почав стрімко падати. Губи дитини набули страшного, фіолетового відтінку.
— Батьку, тримайте його за руку! — різко крикнув фельдшер крізь шум моторів. — Говоріть із ним! Не давайте йому заснути! Матвійку! Дивись на мене! Не спи!
Але хлопчик не реагував. Його очі закочувалися.
За брезентовою перегородкою почулося метушіння. Товстий брезентовий ремінь, яким прив’язали Спаса, натягнувся до межі — і тріснув. Величезний пес протиснувся повз ящики з обладнанням, підійшов до нош і просто поклав свою важку голову Матвійку прямо на груди.
Фельдшер замахнувся, щоб відігнати тварину, але раптом завмер. Він перехопив зап’ястя хлопчика.
Пульс вирівнювався. Тиск, який ще секунду тому летів у прірву, повільно поповз угору. Дихання Матвійка стало глибшим і спокійнішим. Хлопчик кволо розплющив очі і прошепотів:
— Спасе… не йди.
Пес навіть не ворухнувся. Лише його пошматоване вухо ледь помітно сіпнулося. Він почув.
Вертоліт летів над засніженими просторами. Незабаром на горизонті з’явився Київ. Столиця зустріла їх яскравим зимовим сонцем, яке відбивалося від золотих куполів церков і широкої, скутої кригою стрічки Дніпра.
Коли вони приземлилися на вертолітному майданчику клініки, Матвійка одразу повезли до реанімації. Остап прив’язав Спаса до металевих перил біля центрального входу, постеливши йому свій старий тулуп.
— Спасе, почекай мене тут, рідний. Туди не можна.
У світлому, сучасному коридорі клініки Остапа вже чекав професор Лісовський. Це був невисокий, сивий чоловік у круглих окулярах, із неймовірно спокійним і втомленим поглядом.
— Ваша Софія Петрівна — страшна жінка, — ледь помітно усміхнувся професор, потискаючи Остапу руку. — Вона дзвонила мені тричі за ніч. Сказала: якщо я не візьму цього хлопчика, вона приїде до столиці і сама зробить йому операцію. Скальпелем для корів. І знаєте що? Я їй повірив.
Професор запросив Остапа до кабінету і розгорнув медичну карту.
— У вашого сина дефект міжшлуночкової перегородки. Звучить страшно, але з цим можна боротися. Після успішної операції на нього чекає абсолютно нормальне життя. Школа, біг, футбол. Я зробив більше сотні таких операцій. Шанси у Матвійка дуже хороші. Оперуємо завтра вранці. Ви привезли гроші на препарати?
Остап поклав на стіл товстий, пошарпаний конверт.
— Тут усе. Наше село зібрало.
Професор Лісовський довго дивився на конверт, потім перевів погляд на Остапа.
— Село, кажете… Що ж, Остапе. Готуйтеся. Ніч буде довгою.