Спас зупинився. Він підійшов до Остапа і лизнув його в обличчя своїм гарячим язиком. Пес чекав.
Остап змусив себе піднятися. На десятому кілометрі він упав знову. Його коліна просто відмовили.
— Зараз, Спасе… Секундочку… — шепотів він скривавленими губами.
Він озирнувся на сани. Матвійко затих. Він більше не марив.
— Матвійку! Не спи! Чуєш мене?! — закричав Остап страшним, нелюдським голосом і рвонув лямки вперед так, що ремені врізалися в плечі до крові.
Дванадцятий кілометр. Крізь білу стіну заметілі пробилася тьмяна жовта пляма. Ліхтар на стовпі. Приймальне відділення районної лікарні.
Остап не пам’ятав, як подолав останні сто метрів. Він пам’ятав лише злякане обличчя чергової медсестри, яка вискочила на ґанок, і свій власний хрипкий зрив:
— Дитина… Серце… Допоможіть!
Чиїсь руки миттєво підхопили згорток із саней і понесли всередину.
Щойно Матвійка забрали, Спас рухнув прямо на засніжених сходах лікарні. Він лежав нерухомо. Шлея натерла його груди до кривавих ран. Язик вивалився на сніг. Він дихав так важко, що здавалося, його ребра от-от зламаються знову. Дванадцять кілометрів у суцільну хуртовину.
Чергова санітарка вискочила з приймального з мітлою в руках: “Ану пішов звідси, болячко!”. Але Спас просто підняв голову і подивився на неї своїм неймовірно мудрим, втомленим поглядом. Жінка завмерла. Вона опустила мітлу, а через п’ять хвилин повернулася з мискою теплої води і великим шматком хліба.
Минула ціла вічність, перш ніж до Остапа вийшов старий хірург відділення.
— Ще б сорок хвилин — і ми б уже нічого не змогли зробити, — сказав він, витираючи лоб. — Серце входило в стадію повної зупинки. Зараз ми його стабілізували. Але йому потрібна негайна, складна операція. Тут ми її не зробимо. Потрібен Національний столичний центр у Києві.
— Викликайте швидку… — видихнув Остап.
— Яка швидка? Трасу замело на метр, машини стоять. Ми викликали санітарний вертоліт ДСНС. Але через хуртовину він не зможе піднятися. Прогноз — льотна погода буде тільки післязавтра. Залишається лише молитися, щоб хлопчик протримався ці два дні.
Остап мовчки вийшов на ґанок лікарні. Він сів на крижані сходи поруч зі Спасом і поклав свою важку руку на велику голову собаки.
— Дякую, Спасе, — прошепотів він.
До цього дня він ще ніколи в житті не дякував собаці.
Остап не йшов із ґанку до самого ранку. Він сидів на промерзлому бетоні, обійнявши собаку за масивну шию, і слухав, як завиває хуртовина.
О шостій ранку двері відчинилися. На ґанок вийшов Валерій Миколайович, завідувач відділення. Він зняв медичну шапочку, дістав сигарету, довго крутив її в пальцях, але так і не підпалив.
— Стабільний, — тихо сказав він, дивлячись на засніжені дерева. — Спить. Кисень і крапельниці роблять свою справу. Тиск критично низький, але поки тримається. Я зміг додзвонитися в область, лінію частково відновили. Вертоліт ДСНС стоїть напоготові, чекають тільки вікна в погоді.
Лікар замовк, поглянув на Остапа, потім на Спаса.
— І ще одне. Я зв’язався з вашою Софією Петрівною. Розповів їй усе. Вона підняла на вуха половину столиці. Додзвонилася до Києва, у Національний столичний центр дитячої кардіохірургії. Там працює професор Лісовський. Світило науки, найкращий кардіохірург країни. Вони з Софією Петрівною знайомі ще зі студентських років. Вона підняла його дзвінком о третій ночі.
Остап затамував подих, боячись ворухнутися.
— Лісовський береться оперувати Матвійка. Саму операцію він зробить безкоштовно, по старій дружбі. Але транспортування бортами ДСНС, реанімаційна палата та, головне, імпортні швейцарські препарати для наркозу і підтримки серця — це величезні гроші. Держава покриває не все. Тобі потрібно мати готівку, щойно ви приземлитеся.
Валерій Миколайович назвав суму. Для Остапа ці цифри прозвучали як вирок. Це були гроші, які він не зміг би заробити на своєму агропідприємстві і за три роки безперервної праці.
Остап заплющив очі. Відчай душив горло крижаними лещатами. Що йому продати? Стару сільську хату, яка нікому не потрібна? Зламаний бус, що стоїть мертвим вантажем у дворі? Позичити? У кого в їхньому бідному селі є такі гроші?
Настав ранок. Хуртовина нарешті стихла, залишивши по собі метрові замети. З-за хмар невпевнено проглянуло бліде зимове сонце.
О десятій ранку двері приймального відділення тихо відчинилися. До коридору зайшов Борис. Той самий бригадир, що колись насміхався над Остапом через “здохлу псину”. За ним тупцювали ще кілька чоловіків із їхнього села.