— Тетяно Миколаївно, Роман Ігорович передав мені ваше абсолютно безглузде прохання, — крижаним тоном почала завідувачка.
— Будь ласка, Вікторіє Анатоліївно, це дуже важливо для… — спробувала втрутитися Тетяна.
Але Воронова владно підняла руку з ідеальним манікюром, зупиняючи її.
— Наступного тижня у нас відбудеться масштабний захід за участю головного інвестора. Усе відділення переведено на режим суворого дотримання санітарних протоколів. Поява тварини тут, навіть колишнього терапевтичного собаки — це неприпустимий ризик і пряме порушення санітарних норм.
— Але ж Рей місяцями приходив сюди без жодних проблем! — з розпачем у голосі заперечила Тетяна. — Він має всі сертифікати, він спеціально навчений!
— Програму закрито, і крапка, — жорстко обірвала її Воронова. — Ми не робитимемо жодних винятків. Тим більше зараз, коли наближається візит Беати Лісовської та представників її благодійного фонду “Дитячий Всесвіт”. Від їхньої пожертви залежить ремонт усього крила!
Гаряча хвиля гніву раптово піднялася в грудях Тетяни.
— Мій син помирає, а ви переймаєтеся якимось фуршетом для спонсорів?!
— Я розумію ваш емоційний стан, — професійно-відсторонено відповіла завідувачка, поправляючи бейдж. — Але правила існують для безпеки всіх пацієнтів. Моя відповідь — категоричне “ні”.
Щойно стукіт підборів Воронової стих у глибині коридору, Тетяна знову повернулася до сина. Його маленьке обличчя було спокійним уві сні. Малюк навіть не здогадувався про ту жорстоку битву, яка розгорталася навколо його останніх днів. Жінка згадала, як Рей клав свою велику розумну голову біля пластикового бортика, а його бурштинові очі дивилися на хлопчика з глибоким, майже людським розумінням.
Медичні рахунки непосильним тягарем висіли над Тетяною. Вона ніколи не змогла б оплатити їх зі своєї скромної зарплати баристи в кав’ярні, навіть беручи нескінченні додаткові зміни. Але зараз, дивлячись на важке дихання сина, вона розуміла, що гроші не мають жодного значення. Єдиною валютою, яка мала ціну, був час. І цей час невблаганно спливав.
Пані Надія тихо повернулася до палати з вечірньою порцією ліків.
— Я чула, що відповіла наша “снігова королева”, — пошепки сказала старша медсестра, з жалем дивлячись на матір. — Мені так шкода, Таню. Цей пес творив справжні дива з нашими дітками.
Тетяна тильно стороною долоні витерла непрохану сльозу.
— Я просто хочу, щоб він відчув хоч краплю радості наостанок. Невже я прошу чогось неможливого?
— Ні, люба моя, не просиш, — пані Надія звично перевірила датчики. — Знаєш, у мене зберігся особистий номер Олексія, кінолога Рея. Він був просто розбитий, коли ту програму прикрили заради економії.
У грудях Тетяни раптом спалахнула крихітна, але відчайдушно яскрава іскра надії. Вона підвела очі на медсестру і побачила в її втомленому погляді глибоке розуміння.
— Звісно, я не маю права давати тобі контакти сторонніх осіб, — продовжила пані Надія, майже не розмикаючи губ. — Але якщо я випадково залишу свій розблокований телефон на столі в кімнаті відпочинку, поки перевірятиму інших пацієнтів…
Медсестра багатозначно подивилася на Тетяну. Цього разу на очі жінки навернулися зовсім інші сльози — сльози щирої вдячності.
— Дякую вам, — ледь чутно прошепотіла мати.
— Я йду на перерву, — вже гучніше сказала пані Надія для вигляду. — Повернуся за п’ятнадцять хвилин перевірити малого.
Коли кроки медсестри стихли, Тетяна подивилася на сина. Їй доведеться порушити всі правила і піти проти керівництва лікарні. Але заради цієї крихітної усмішки, заради останньої миті справжнього щастя для свого хлопчика, вона була готова кинути виклик усьому світу.