Кімната відпочинку медичного персоналу знаходилася в самому кінці довгого коридору. Тетяна знала, що в неї є рівно п’ятнадцять хвилин — чверть години, щоб знайти інформацію, яка могла б подарувати її синові останню радість. П’ятнадцять хвилин, щоб остаточно вирішити: змиритися з жорстокою системою чи розпочати власну партизанську війну проти медичної бюрократії.
Двері кімнати були прочинені. У напівтемряві, на столі з облізлим шпоном, тьмяно світився екран забутого смартфона пані Надії. Тетяна зробила глибокий вдих і переступила поріг. Її серце калатало так сильно, що, здавалося, цей гуркіт чутно в усьому відділенні. Вона швидко переписала номер Олексія на клаптик паперу, відчуваючи суміш страху та відчайдушної рішучості. У цій тихій кімнатці з дешевою розчинною кавою в пластикових стаканчиках щойно розпочався її акт материнського бунту.
…Холодне листопадове сонце вже хилилося до заходу, відкидаючи довгі тіні на бруківку лікарняного двору. Тетяна нервово міряла кроками сквер біля старого фонтану, подалі від центрального входу та камер відеоспостереження. Її змерзлі пальці безперервно м’яли клаптик паперу з номером Олексія — єдиний рятівний артефакт у цій безнадійній ситуації.
Вони коротко переговорили по телефону, і кінолог одразу погодився на зустріч, але наполіг зробити це на вулиці, щоб не привертати увагу “снігової королеви” Воронової та її посіпак. Сирий київський вітер зривав останнє жовте листя з кленів, приносячи із собою ледь вловний запах хлорки та ліків — запах, яким просякло все в радіусі кварталу від дитячого центру. Тетяна нервово позирала на годинник. Вона ледве вмовила знайому медсестру посидіти біля кювеза Данилка бодай півгодини, пообіцявши купити їй за це велике лате в найближчій кав’ярні.
— Тетяно Миколаївно? — пролунав низький, спокійний голос.
Жінка рвучко обернулася. До неї наближався високий, кремезний чоловік із коротко підстриженою сивуватою бородою. На ньому була звичайна темна куртка, але військова виправка видавала в ньому людину, яка звикла діяти в екстремальних ситуаціях. Його очі дивилися на неї з тією особливою, глибокою мудрістю, яка притаманна лише тим, хто бачив і людське горе, і справжні дива.
— Просто Таня, — вона простягла змерзлу руку. — Дякую, що приїхали, пане Олексію. А де… де Рей?
— Рей чекає в машині, — Олексій обережно потиснув її долоню. — Я вирішив, що спершу нам треба спокійно поговорити.
Вони сіли на холодну дерев’яну лавку. Шум автомобілів з проспекту трохи заглушав їхню розмову, створюючи ідеальне прикриття. Тетяна дістала телефон, її руки помітно тремтіли. Вона відкрила галерею і показала кінологу фотографію.
— Це було зроблено ще в серпні, під час останнього візиту вашої програми, — її голос зрадливо зірвався. — Подивіться на його личко. До того дня я тижнями не бачила, щоб він так щиро усміхався.
Олексій довго і уважно дивився на екран, де маленький хлопчик тягнув пухкі рученята до великої, доброї морди вівчарки. Риси обличчя чоловіка помітно пом’якшали.
— Рей його добре пам’ятає, — тихо сказав він. — Цей пес завжди радів, коли ми приїжджали до вашого відділення. Але серед усіх діток були ті, з ким у нього виникав особливий зв’язок. Ваш Даня — один із них.
Тетяна зробила глибокий вдих, намагаючись стримати сльози, які душили її зсередини.
— Вони… вони припинили активне лікування, — слова давалися їй з неймовірним болем, немов вона ковтала бите скло. — Лікарі кажуть, що залишилися лічені дні. Може, тиждень. Я просто хочу… Я благаю вас, дайте моєму синові ще раз побачити Рея. Одну мить радості перед тим, як…
Вона не змогла закінчити фразу, затуливши рота рукою. Олексій міцно зціпив щелепи. Його пальці автоматично стиснулися в кулаки.
— Я чув, що нашу програму каністерапії прикрили нібито через брак фінансування і підготовку до візиту якоїсь важливої персони, — з гіркотою промовив він. — Це підло. Ставити красиву картинку для інвесторів вище за стан дітей — це просто злочин.
— Завідувачка Воронова не збирається робити жодних винятків, — з розпачем пояснила Тетяна. — Ні для кого. Навіть для паліативних дітей. Олексію, я оббила всі пороги! Я просто хочу, щоб моя дитина знову відчула те тепло!
— Можливо, я зможу з цим допомогти.
Новий, дзвінкий голос змусив їх обох здригнутися. До лавки підійшла дівчина у світло-блакитній медичній формі. Її темне кучеряве волосся неслухняно вибивалося з-під медичної шапочки, а на бейджі красувався напис: “Оксана, медична сестра ВІТН”.
— Вибачте, що втручаюся, — Оксана нервово озирнулася. — Я випадково почула частину вашої розмови. Я доглядаю Даню з першого дня, як його перевели до нас. Те, що робить Воронова — це нелюдяно.
Олексій миттєво підвівся, його постать стала напруженою, мов натягнута струна.
— Дівчино, ви ж розумієте, що дуже ризикуєте? Якщо вас зловлять на допомозі нам, ви вилетите з роботи з вовчим білетом.
Оксана вперто підняла підборіддя. У її очах горів той самий вогонь ідеалізму, який ще не встигла погасити жорстка медична система.
— Є речі, заради яких варто ризикувати. Завтра я заступаю на нічну зміну. Команда піарників цієї Беати Лісовської розійдеться близько сьомої, а сама “снігова королева” Воронова ніколи не затримується довше вісімнадцятої нуль-нуль.
Молода медсестра знову озирнулася і перейшла на ледь чутний шепіт:
— Службовий вхід біля зони розвантаження харчоблоку завжди порожній після восьмої вечора. Охорона робить обхід суворо за графіком — раз на годину.
У грудях Тетяни раптом спалахнула надія. Відчайдушна, небезпечна, але така солодка надія.
— Ви справді допоможете нам провести Рея?
— Я можу трохи підкоригувати графік обходу на нашому поверсі, — швидко заговорила Оксана. — Зроблю так, щоб у вас був чистий коридор. Але якщо хтось із керівництва раптом повернеться…
— Цього не станеться, — впевнено перебив її Олексій. — Рей — колишній рятувальник. Він знає, що таке небезпечна зона і вміє працювати абсолютно безшумно. Ніхто навіть не здогадається, що він був у будівлі.
Кінолог повернувся до матері хлопчика:
— Завтра о двадцять тридцять? Це дасть нам ідеальне вікно між обходами охорони.
Тетяна судомно кивнула. Сльози вдячності таки прорвалися і потекли по змарнілих щоках.
— Я навіть не знаю, якими словами вам дякувати… Вам обом.
— Подякуєте потім, коли все вдасться, — зупинила її Оксана. — Нам потрібен чіткий план.
Дівчина витягла з кишені маленький блокнот і ручку, швидко накидавши схему будівлі.
— Ось тут — службовий вхід. Рівно о пів на дев’яту я підкладу камінець під двері, щоб вони не замкнулися. Піднімаєтеся вантажним ліфтом на четвертий поверх. Далі — ліворуч, по глухому коридору, повз технічні приміщення. Я чекатиму вас біля комірчини з мийними засобами і проведу до палати.
Олексій уважно вивчив імпровізовану карту, назавжди карбуючи її в пам’яті.
— Ми з Реєм будемо готові. Я залишу машину в сусідньому дворі, подалі від камер спостереження лікарні.
— Я зроблю все, щоб Даня не спав у цей час, — додала Тетяна, відчуваючи, як у неї відкривається друге дихання. — Увечері він зазвичай більш активний.
Оксана глянула на екран свого смартфона.
— Мені час бігти, інакше почнуть шукати. Сьогодні вночі я акуратно підправлю розклад обходів. Ми це зробимо, Таню. Обіцяю.
Коли худенька фігурка медсестри зникла за скляними дверима центрального входу, Олексій серйозно подивився на Тетяну.