— Ви точно впевнені? Якщо нас спіймають на гарячому, скандал буде грандіозним.
— Я впевнена, як ніколи в житті, — твердо відповіла жінка. — Мій хлопчик заслужив цю краплю радості. А наслідки… Наслідки — це лише мій тягар.
Олексій тепло усміхнувся, і дрібні зморшки зібралися біля його очей.
— Ні, Таню. Тепер це наш спільний тягар. Ми вже в одному човні.
Він простягнув їй візитку з особистим номером.
— Напишіть мені завтра, коли будете на місці. Ми з Реєм чекатимемо вашого сигналу.
Тетяна проводжала поглядом високу фігуру кінолога, міцно стискаючи картонну картку, немов найбільший скарб у світі. Уперше за довгі тижні моторошного відчаю вона відчула щось інше. Це був смак справжньої боротьби, присмак шаленої, майже звіриної материнської любові, яка здатна зламати будь-яку бюрократичну машину. Якщо для того, щоб подарувати синові усмішку, треба було перетворитися на контрабандистку і таємно провести величезного пса в режимний об’єкт — вона це зробить.
Жінка поквапилася до кавового автомата, згадавши про обіцяне лате для медсестри. Стоячи в черзі, вона подумки надсилала у Всесвіт слова вдячності за те, що послала їй Олексія та Оксану — людей, які не побоялися ризикнути всім заради чужої дитини.
Завтрашній вечір мав усе змінити.
Повернувшись до палати, Тетяна тихо опустилася на свій звичний жорсткий стілець.
— Рей прийде до тебе завтра, мій маленький, — прошепотіла вона, обережно погладжуючи пухку ручку сина, обплутану катетерами. — Тільки дочекайся, чуєш? Потерпи ще трішечки.
Монітори продовжували відбивати свій тривожний ритм, а за вікном густішав сірий київський вечір. Залишалося менше доби до початку їхнього маленького, але такого важливого бунту проти бездушної системи.
Важкі металеві двері службового входу біля харчоблоку ледь чутно рипнули. Тетяна тримала їх відкритими, відчуваючи, як серце гупає десь у самому горлі. Сирий нічний вітер війнув у тепло лікарняного коридору. Олексій швидко, але без метушні, завів Рея всередину. Кігті великої німецької вівчарки ледь чутно цокали по дешевому лінолеуму, але в гулкій тиші вечірньої лікарні Тетяні цей звук здавався гуркотом барабанів.
У тьмяному світлі чергових ламп густа темна шерсть Рея зливалася з тінями, роблячи його майже невидимим.
— Пам’ятайте, — пошепки нагадала Тетяна, хоча в цьому не було потреби, — нам треба бути тихішими за воду.
Її руки тремтіли, коли вона нервово підсвітила екран смартфона. Двадцять годин і тридцять дві хвилини. Ідеально за графіком.
Олексій коротко кивнув, тримаючи пса на короткому повідку біля самої ноги. Рей рухався з неймовірною грацією та обережністю, демонструючи ідеальну виучку колишнього рятувальника. Вони безперешкодно дісталися вантажного ліфта. Тихе гудіння старого механізму було єдиним звуком у мертвому коридорі.
Тетяна беззвучно натиснула кнопку з цифрою “4”. Ліфт здригнувся і повільно поповз угору. Кожен поверх, який вони минали, здавався жінці вічністю. Цифри на старому радянському табло загорялися одна за одною з нестерпною повільністю: два… три… чотири.
Коли двері нарешті розсунулися, на них уже чекала Оксана. Молода медсестра тупцяла біля дверей комірчини з інвентарем для прибирання. Її обличчя було блідим від хвилювання. Вона енергійно махнула рукою, закликаючи їх поквапитися.
— Швидше! — прошепотіла вона, коли група підійшла ближче. — Охоронець щойно пішов на перекур, у нас є хвилин сорок, не більше.
Вони рушили за Оксаною лабіринтом коридорів, повз темні кабінети адміністрації та порожні процедурні кімнати. Відділення інтенсивної терапії новонароджених знаходилося в самому кінці, за важкими подвійними дверима, обклеєними попереджувальними знаками про стерильність. Оксана приклала свою магнітну картку. Пролунав тихий “пік”, і двері м’яко відчинилися.
У ВІТН панувала напівтемрява. Приглушене світло створювало ілюзію безпечного кокона, який розривали лише спалахи індикаторів на моніторах. Рівномірне пікання апаратури задавало ритм їхнім обережним крокам.
Палата Данилка була третьою зліва. Коли вони переступили поріг, у Тетяни перехопило подих. Її хлопчик здавався таким крихітним у цьому величезному пластиковому кювезі, серед плетива трубок і дротів. Його грудна клітка механічно здіймалася в такт роботі кисневого апарата.
— Привіт, моє хоробре серденько, — ніжно прошепотіла Тетяна, схиляючись над сином. — Подивися, хто до тебе прийшов.
Олексій обережно підвів Рея ближче. Але раптом сталося те, чого ніхто не очікував. Поведінка собаки різко змінилася. Замість звичного спокою і ніжності, які він завжди виявляв під час сеансів каністерапії, Рей раптом напружився. Його вуха стали сторчма, ніздрі почали гарячково втягувати повітря, а з могутніх грудей вирвалося глухе, тривожне гарчання.
— Що з ним? — голос Тетяни здригнувся від переляку. — Чому він так реагує?
Олексій насупився, пильно спостерігаючи за псом. Рей почав нервово кружляти біля кювеза. Він кілька разів вдарив лапою по стійці з крапельницею, до якої був підключений Данилко, а потім різко розвернувся і втупився у стіну, де стояв візок із медичними розчинами та дитячим харчуванням.
— Я ніколи не бачив, щоб він так поводився під час терапії, — голос Олексія став напруженим. — Це не реакція на хворобу чи горе.
Рей підійшов впритул до візка з харчуванням, його скавуління ставало все гучнішим, майже вимогливим. Ніс собаки без упину обнюхував пластикові пакети зі спеціальними сумішами.
Тетяна зблідла.
— Він… він що, відчуває, що Даня… що це кінець? — Її голос зламався.
Олексій рішуче похитав головою.
— Ні, Таню. Це не реакція на смерть. Це його робочий стан. Саме так він поводився під час пошукових операцій у ДСНС, коли знаходив небезпеку.
— Небезпеку? — Оксана зробила крок до візка, не розуміючи, що саме так стурбувало собаку в стерильних пакетах з елітним харчуванням.
Але Олексій не встиг відповісти. Двері палати рвучко відчинилися.
На порозі стояла завідувачка Воронова. Її обличчя перекосилося від люті. Навіть зараз, у напівтемряві палати, її ідеальна зачіска і дорогий костюм випромінювали владу.
— Що, в біса, тут відбувається?! — просичала вона, і її голос був гострішим за скальпель. — Собака?! У моєму стерильному відділенні реанімації?!
Тетяна миттєво зробила крок уперед, закриваючи собою сина і Рея.
— Він сертифікований собака-терапевт. Він тут лише для того, щоб підтримати Даню!
— Підтримати?! — Воронова видала короткий, сухий смішок. — Вашій дитині потрібна інтенсивна терапія, а не бродяча псина, яка розносить заразу! Це кричуще порушення всіх санітарних норм!