— З людиною, яка може одним телефонним дзвінком зруйнувати все ваше життя, — тихо відповів слідчий.
— Це просто смішно! Брєд! — істерично вигукнула Маргарита.
— Справді? — Роман криво посміхнувся. — Пані Горянська, а ви взагалі знаєте, кому насправді належить ця нерухомість?
Обличчя Вікторії зблідло. Вона кліпала очима, намагаючись зрозуміти підступ.
— Що за безглузде запитання?
— Дуже просте. На кого оформлене право власності на цю землю та будинок?
— На родину Горянських, очевидно! Ми законні власники!
— Очевидно? — Роман повільно кивнув. — Ви в цьому абсолютно впевнені?
— Звісно, я впевнена! Це наш дім! Ми тут живемо двадцять років!
Олена з тихим клацанням закрила металеві замки свого портфеля. У цій раптовій, мертвій тиші цей звук здався гучнішим за гарматний постріл. Усі здригнулися.
Роман Коваль незворушно дістав свій смартфон.
— Пані Вікторіє, дозвольте мені допомогти вам трохи прояснити ситуацію.
— Тут немає чого прояснювати! — відрізала вона, відчуваючи, як по спині повзе холодний піт. — Це наша територія!
— Тоді ви не будете проти, якщо я зроблю швидкий запит до Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно? — його великі пальці вже швидко бігали по екрану. — Це відкрита інформація.
Очі Вікторії тривожно забігали. Вона почала заламувати руки.
— Це абсолютно зайве! Це фарс!
— Просто звичайна перевірка, — професійна хватка слідчого не залишала шансів на відступ. — Подивимось… Конча-Заспа, вулиця Лісова, 47.
Гості подалися вперед, утворюючи ще щільніше кільце. У повітрі відчувався запах справжнього скандалу, і вони не хотіли пропустити жодної деталі.
— О, ось воно, — обличчя Романа стало суворим. — Дуже цікаво.
— Що там цікавого? — різко запитала Маргарита, витягуючи шию.
Роман подивився на Олену. Жінка відповіла йому спокійним, дозвільним кивком.
— Згідно з даними Державного реєстру, ця ділянка була офіційно виділена та приватизована у дев’яносто другому році Вишневецьким Іваном Павловичем.
— Це стародавня історія! — Вікторія роздратовано відмахнулася рукою. — Тоді тут були самі хащі! Горянські володіють цим комплексом уже багато років!
— Насправді… ні, — Роман продовжував скролити екран. — Після смерті Івана Павловича право власності перейшло до його сина, Петра Вишневецького, у дев’яносто восьмому.
Він зробив драматичну паузу.
— А потім… воно перейшло до доньки Петра. До Олени Вишневецької. У дві тисячі першому році.
Запала така тиша, що було чути, як десь вдалині газонокосарка стриже траву.
— Це якась помилка! Це неможливо! — забризкав слиною Геннадій. — Горянські купили цей маєток цілком легально! Я сам пам’ятаю ту угоду!
Роман повільно похитав головою. Його голос звучав, як вирок.
— В електронному реєстрі не зафіксовано жодного договору купівлі-продажу. Право власності було переоформлене виключно через вступ у спадщину. Власник — Олена Петрівна Вишневецька.
Обличчя Вікторії стало кольору попелу. Вона хапала ротом повітря.
— У цьому вашому реєстрі збій! Або хтось його зламав! Це брехня!
— Державні реєстри не брешуть, пані Вікторіє, — жорстко парирував Роман. — Але давайте я зроблю ще один дзвінок, щоб перевірити архіви.
Він підніс телефон до вуха і почекав кілька гудків.
— Алло, Марино? Це Коваль. Слухай, витягни мені терміново повну історію по об’єкту на Лісовій, 47 у Кончі. Так, чекаю.
Поки Роман стояв із телефоном біля вуха, Олена знову повільно відкрила свій портфель. Звідти вона дістала товсту картонну папку, щільно набиту документами з офіційними печатками.
— Що це за папірці? — злякано пискнула Каріна, задкуючи від столу.
— Державні акти на землю, технічні паспорти з БТІ, свідоцтва про право на спадщину, — голос Олени лунав тихо, мов у читальному залі бібліотеки. — Бажаєте ознайомитися?
Вікторія рвонула вперед, намагаючись схопити папку.
— Нічого їм не показуй! Це масштабна афера! Я вас усіх засуджу!
Роман виставив уперед могутню руку, зупиняючи Вікторію.
— Марино? Так, я слухаю, — він напружив слух. — Ага… Жодної зміни власника. Зрозумів. А що по податках на нерухомість?
Очі слідчого раптом розширилися від подиву.
— Скільки? Всі двадцять років? Платник — Олена Вишневецька? Я зрозумів. Дякую.
Він повільно, ніби в трансі, опустив телефон.
— Отже… — голос Вікторії зірвався, перетворившись на жалюгідний хрип.
— Отже, Олена Петрівна сплачує всі податки на цю нерухомість і землю з дві тисячі першого року, — відчеканив Роман.
Натовп вибухнув хаотичним гомоном. Гості перекрикували одне одного, махали руками, намагаючись осмислити почуте.
— Це маячня! — закричала Вікторія так, що в неї на шиї надулися вени. — Ми тут живемо! Ми вклали сюди мільйони в ремонти! Ми доглядаємо за цією територією!
Олена підняла голову і подивилася на неї. Вперше за весь цей час у її голосі прозвучав метал.
— Без мого дозволу.
— Без… чого?! — Вікторія заклякла.
— Ви двадцять років живете на моїй території без мого дозволу, — чітко, артикулюючи кожен склад, промовила Олена Вишневецька.
Світ Вікторії Горянської остаточно похитнувся і почав стрімко падати в прірву.