— Вашій?! — вискнула Вікторія, і її голос зірвався на ультразвук.
Вона похитнулася, інстинктивно хапаючись за плече своєї подруги Маргарити. Увесь її ідеально вибудований світ, де вона була беззаперечною королевою Конча-Заспи, раптом дав величезну тріщину.
Олена Вишневецька, не звертаючи уваги на істерику хазяйки свята, повільно витягла з папки ще кілька документів. Її рухи були розміреними, як у хірурга перед складною операцією.
— Оригінал Державного акта на право приватної власності на землю, виданий моєму дідові, — вона виклала на білосніжну скатертину пожовклий від часу папір із водяними знаками. — Свідоцтво про право на спадщину. Квитанції про сплату земельного податку за останні двадцять років.
Слідчий Роман Коваль нахилився над столом, уважно вивчаючи папери своїм професійним поглядом.
— Усе виглядає абсолютно легітимно. Офіційні бланки, мокрі печатки, підписи державних реєстраторів, — констатував він сухо.
— Це фальшивки! — нестямно заверещала Вікторія, намагаючись змести папери зі столу, але Роман вчасно заступив їй шлях. — Це геніально спланована підробка! Вона хоче вкрасти наш дім!
— Пані Горянська, мій терпець уривається, — суворо попередив слідчий. — У вас є хоч якісь документи, що підтверджують ваше право власності на цей маєток?
Вікторія судомно ковтнула повітря. Її очі нервово бігали з боку в бік.
— Звісно, є! Вони… вони в сейфі! На другому поверсі!
— То, можливо, вам варто піти і принести їх? — Олена знову кинула швидкий погляд на свій годинник. — Пане Коваль, чи не здається вам, що гості цього прекрасного весілля заслуговують знати правду про те, де саме вони п’ють шампанське?
Натовп незадоволено загомонів. Вони приїхали сюди на головну світську подію літа, щоб вигуляти нові сукні та обговорити політичні плітки, а не ставати свідками брудних майнових розбірок.
— Віко, просто винеси їм ті кляті папери і покінчимо з цим цирком, — роздратовано прошепотіла Маргарита, нервово поправляючи діамантове кольє.
— Це не цирк! — просичала у відповідь Вікторія. — Ця аферистка реально намагається віджати наш дім!
Тим часом Олена дістала з папки ще один аркуш — велике креслення формату А3.
— План-схема земельної ділянки від дев’яносто восьмого року. Зверніть увагу на межі, — вона розгорнула план перед поліцейським та найближчими гостями. — Той старезний дуб, повз який я проходила, є північно-східним маркером ділянки. Декоративний басейн мій батько спроектував особисто. А якщо ви спуститеся в підвал гостьового будинку, то знайдете в бетоні ініціали «ІВ 92» — мій дід заливав той фундамент власноруч.
Усі деталі сходилися з лякаючою точністю. Гості перезиралися, вражені тим, як ця жінка знає кожен сантиметр закритої території.
— Ти просто вивчила план нашого будинку, щоб зробити свою казочку правдоподібною! — Вікторія виглядала так, ніби її от-от знудить.
— Я вивчала історію своєї власності, щоб повернути те, що по праву належить мені, — слово «повернути» вдарило по натовпу, мов удар молота.
У цей момент з-за спин гостей повільно, нерішуче вийшов старий садівник. Дід Тарас м’яв у мозолястих руках свого кашкета, а по його щоках котилися сльози.
— Оленко… Твій тато так пишався б тобою сьогодні, — тихо, але виразно промовив він.
— Тарасе! Стули пельку! — Вікторія різко обернулася до нього, її очі палали ненавистю. — Як ти смієш із нею розмовляти?!
— Пані Горянська, за всієї поваги… — старий випростав спину, немов скинув із плечей десяток років. — Родина цієї дівчини будувала цей маєток, коли тут ще були суцільні хащі. Її батько взяв мене на роботу в дев’яносто восьмому. Вони були чесними, світлими людьми. Вони ставилися до прислуги як до родини, а не як до рабів.
Ці слова приголомшили гостей. Навіть найцинічніші з них притихли, відчуваючи вагу правди у словах старого працівника.
— Ти звільнений! — заверещала Вікторія, втрачаючи залишки світського лоску. — Збирай свої манатки і забирайся з моєї території просто зараз!
— Взагалі-то, — голос Олени спокійно і впевнено прорізав істерику Горянської, — Тарас Іванович працює на мене.
Вона витримала паузу, дозволяючи цим словам осісти в головах присутніх.
— Він працює на мене вже двадцять років. Усі ці роки я таємно виплачую йому зарплату через підрядну компанію з ландшафтного дизайну.
Роман Коваль ствердно кивнув, перевіряючи щось у своєму телефоні.
— Так, я бачу ці транзакції. Оплата податків, послуги охорони периметра, зарплата головного садівника — усе це фінансується з рахунків Олени Вишневецької.
— Це якесь божевілля! — Вікторія схопилася за голову. — Ми тут живемо! Це наш дім!
— Ви мої квартиранти, — льодяним тоном виправила її Олена. — Які живуть тут без договору оренди, без мого дозволу і без жодної сплаченої копійки.
Вона дістала з портфеля останній, найважливіший документ.
— А тепер найцікавіше. Ви запитаєте, як люди можуть десятиліттями жити на чужій землі? Дуже просто. У дві тисячі першому році мій батько раптово отримав судову ухвалу про стягнення якогось міфічного мільйонного боргу.
Олена підняла вгору копію старої постанови.
— Суд у глухому райцентрі, підпис так званого «чорного нотаріуса», фіктивні фірми-одноденки. Класична рейдерська схема початку нульових. Жодних реальних боргів не існувало. Мій батько, чесний інженер, не витримав цього пресингу і помер від обширного інфаркту прямо в залі апеляційного суду.
Натовп мовчав. Історія про рейдерство та смертельний інфаркт була до болю знайомою багатьом із присутніх бізнесменів, але зараз вона розгорталася просто на їхніх очах.