Одного разу, щойно я переступила поріг батьківського дому на Великдень, вона зміряла мене поглядом і випалила, навіть не привітавшись:
— О, дивіться, знову вирядилася, як столична стерво.
Це було настільки грубо і безпідставно, що я просто втратила дар мови. Вона регулярно лаялася прямо при своїх маленьких синах, використовуючи найбрудніші слова. Тому я анітрохи не шкодую і мені абсолютно не соромно називати свою сестру справжнім сміттям. І саме тому я не відчувала жодних докорів сумління за те, як вчинила після того, як одного ранку вона без попередження викинула своїх дітей на мій поріг.
Це сталося одного сонячного суботнього ранку. Я щойно налила собі філіжанку свіжої кави, насолоджуючись довгоочікуваним вихідним. Робочий тиждень у нашій компанії видався просто пекельним, і я мріяла лише про тишу, м’який плед та цікаву книжку.
Раптом різко пролунав дзвінок у двері. Я нікого не чекала, тому здивовано відчинила. На порозі стояли двоє синів моєї сестри — семирічний Максим та десятирічний Денис. У руках вони тримали дешеві, напівпорожні дорожні сумки.
— Привіт… А що ви тут робите? Де ваша мама? — розгублено запитала я, озираючись на порожній коридор під’їзду.
— Мама сказала, що їде у відпустку на вісім тижнів. Вона веліла нам пожити у тебе, — тихо відповів старший, Денис, опускаючи очі.
Я завмерла. Ми з Ангеліною не спілкувалися з минулого літа, відколи на сімейному барбекю вона при всіх порадила мені не їсти другий шматок м’яса, щоб “мої боки не вивалювалися з джинсів”. Я не мала жодного уявлення, з якого дива вона вирішила, що я стану її безкоштовною нянею на цілих два місяці.
Хлопчики стояли на порозі моєї квартири перелякані й розгублені. Вони були хорошими, тихими дітьми, які явно не розуміли, що відбувається. Я впустила їх у вітальню, посадила на диван, а сама тремтячими руками схопила телефон і почала дзвонити сестрі.
Вона скинула десять моїх викликів поспіль. Але я не здавалася, і врешті-решт вона підняла слухавку.
— Ти здуріла?! Я не збираюся сидіти з твоїми дітьми! Якщо ти негайно не повернешся і не забереш їх, я прямо зараз дзвоню у Службу у справах дітей! — прокричала я в трубку.
Я вже буквально відкрила браузер, щоб знайти гарячу лінію соціальної служби, коли Ангеліна скинула на мене справжню бомбу. Її голос раптом став низьким, холодним і просоченим отрутою.
— Тільки спробуй, Кіро. Якщо ти це зробиш, я зателефоную у твою розпрекрасну компанію. Я вийду прямо на твого генерального директора і розкажу ему, що ти психічно нестабільна. Що ти перестала пити свої рецептурні антидепресанти і маєш серйозні психотичні розлади. Подивимось, як швидко тебе звільнять з твоєї елітної посади, — прошипіла вона.
Мене ніби вдарили під дих. Хоча Ліна була неосвіченою і нічого не тямила в моїй професії, вона знала головне: моя кар’єра була для мене всім. У корпоративному середовищі репутація — це найцінніший актив, і будь-які чутки про ментальну нестабільність топ-менеджера могли знищити роки моєї важкої праці. Я не могла ризикувати.
Я просто кинула слухавку. Голова йшла обертом від стресу. Мало того, що я не могла доглядати її дітей через щільний робочий графік, у мене ще й була запланована надважлива поїздка. Рівно за місяць я мала летіти до Канади, у Ванкувер, до свого коханого хлопця Марка. Ми зустрічалися вже понад рік, і це мала бути моя перша зустріч із його родиною. Я готувалася до неї місяцями.
Тепер моє ретельно вибудуване життя перетворилося на хаос через безвідповідальність сестри. Не знаючи, що робити, я подзвонила матері. Звісно, я мала б здогадатися, що вона знову стане на бік Ангеліни.
— Ліна залишила дітей самих під моїми дверима! — у розпачі кричала я в телефон.
— Їм десять і сім років, вони достатньо дорослі, щоб зайти у квартиру. Твоя сестра багато для тебе робила, Кіро. Ти повинна підтримати її хоча б раз у житті! — безапеляційно заявила Тамара Василівна.
Це остаточно зірвало мені дах. Я кричала так сильно, що зірвала голос, вимагаючи назвати бодай один випадок, коли Ліна “була для мене”. Я змусила матір приїхати до мене негайно, пригрозивши, що в гіршому випадку залишу дітей на неї, а сама полечу в Канаду.
Коли мати переступила поріг моєї квартири, її погляд був таким же крижаним і зневажливим, як і в моєму дитинстві. Ми сіли у вітальні. Я відкинула всі її повчання про “сімейний обов’язок” і жорстко запитала, куди саме полетіла Ліна на цілих два місяці.
Мати зам’ялася. Її обличчя почервоніло, і врешті-решт вона неохоче зізналася: Ангеліна полетіла не просто у відпустку. Вона вирушила в Дубай до якогось багатого “спонсора”, з яким познайомилася в інтернеті.