Наступного ранку я вирішила діяти. Ми поїхали до найбільшого столичного торгового центру. Я хотіла подарувати їм свято, хотіла, щоб вони відчули себе важливими і любленими.
Ми заходили в кожен магазин, який привертав їхню увагу. Я купувала їм якісні кросівки, теплі стильні куртки, цілі гори нового, зручного одягу. Мій молодший племінник, у якого якраз випали передні молочні зуби, постійно посміхався мені своєю кумедною, беззубою усмішкою.
Щоразу, коли я бачила цю усмішку, я ледь стримала сльози і просто купувала йому ще одну іграшку. А фінальним акордом став магазин техніки, де я придбала кожному з них по власній портативній консолі “Nintendo Switch”.
Коли я простягнула їм коробки, хлопці не повірили своїм очам. Вони обняли мене так міцно, що мне перехопило подих. Але на зворотному шляху, коли ми їхали в машині, я помітили, що старший, Денис, тихо плаче на задньому сидінні.
— Сонечко, що сталося? Тобі щось не сподобалося? — стурбовано запитала я, паркуючись біля будинку.
Він підняв на мене свої великі, повні сліз очі.
— Чому ти така добра до нас, тітко Кіро? Хіба ми заслужили такі дорогі подарунки? — тихо схлипнув він.
Від цих слів у мене всередині ніби щось обірвалося. Я пересіла до них назад, обійняла його і сказала, що вони — мої рідні хлопчики, і заслуговують на найкраще просто тому, що вони є.
Ця розмова відкрила якісь шлюзи в їхніх душах. Вони почали розповідати про своє життя вдома. Про те, як мама часто кричала на них без причини, як забувала приготувати їсти, залишаючи самих на цілі дні. Чути це з вуст дітей було просто нестерпно.
Того вечора, нагодувавши їх домашньою вечерею і вклавши спати в затишній гостьовій кімнаті, я зачинилася у своїй спальні. Настав час виконати план Марка. Я увімкнула запис екрана та аудіо на іншому телефоні і набрала Ангеліну.
Я намагалася говорити максимально спокійно, хоча всередині мене кипіла лють. Я знову підняла тему дітей і соціальної служби. Як я і очікувала, Ліна одразу ж зірвалася з ланцюга.
— Ти нічого не зробиш, хвора ти істеричко! Я завтра ж подзвоню твоєму директору і розкажу в деталях, які в тебе були зриви. Розкажу, що ти не п’єш свої таблетки від депресії і небезпечна для їхніх контрактів! — кричала вона в трубку, і кожне слово чітко фіксувалося на записі.
Її голос звучав дуже дивно. Він був якимось надірваним, з істеричними нотками. Здавалося, вона зовсім не спала кілька діб, а її свідомість була одурманена якимись місцевими сумнівними розвагами. Вона повторювала одні й ті самі образи знову і знову.
— Ніхто не повірить такій божевільній, як ти! Ти нічого не варта! Ти завжди була ніким! — волала сестра.
Я мовчки натиснула кнопку “Завершити розмову” і зберегла аудіофайл. У мене на руках були беззаперечні докази прямого шантажу та факту залишення дітей.
Наступного ранку, щойно хлопчики сіли снідати, я вийшла на балкон і зателефонувала на гарячу лінію Служби у справах дітей. Мій голос тремтів, коли я диктувала свої дані.
Я детально описала всю ситуацію: як сестра обманним шляхом залишила двох неповнолітніх дітей без належних речей і документів, як вона поїхала за кордон із невідомим чоловіком і як шантажує мене моєю кар’єрою, щоб я мовчала.
Інспекторка на тому кінці лінії виявилася дуже професійною. Вона уважно вислухала мене і попросила надіслати їм аудіозапис. Коли вона його прослухала, її тон став ще більш серйозним.
— Пані Кіро, це кримінальна справа. Тут наявні ознаки злісного невиконання батьківських обов’язків та психологічного тиску. Ми негайно відкриваємо провадження. Ваша сестра буде викликана для дачі пояснень, щойно перетне кордон, — повідомила інспекторка.
Після цієї розмови я відчула неймовірне полегшення, але водночас і страх перед тим, що буде далі. Я намагалася розслабитися, граючи з хлопцями в настільні ігри, але мій телефон знову завібрував. Це була мати.
Я не знаю, навіщо я взагалі підняла слухавку. Можливо, я все ще мала мізерну надію на те, що в неї прокинеться хоч крапля совісті. Але натомість я отримала чергову порцію звинувачень.
У розпалі сварки я не витримала і випалила правду.
— Можеш більше не захищати свою ідеальну донечку! Я щойно передала всі докази її шантажу у Службу у справах дітей! Тепер нею займуться правоохоронці! — крикнула я.
У слухавці повисла мертва тиша. А потім пролунали короткі гудки. Мати просто кинула слухавку.
Мене почало трусити від усвідомлення власної помилки. Я зрозуміла, що щойно зробила найбільшу дурницю. Тамара Василівна не буде переживати за долю онуків. Вона просто зараз дзвонить Ангеліні, щоб попередити її про небезпеку і дати їй фору.
Ніч була безсонною. Я крутилася в ліжку, прокручуючи в голові всі можливі сценарії. А вранці, щойно я переступила поріг свого розкішного київського офісу, секретарка повідомила мені новину, від якої холодок пробіг по спині.
— Кіро Олександрівно, вас терміново чекають у переговорній. Генеральний директор і ваш безпосередній керівник. Це дуже важливо, — тихо сказала вона, відводячи очі.
Конфлікт вийшов на новий рівень. Ліна нанесла свій удар.