Хрип у радіоефірі розірвав напружену нічну тишу командно-спостережного пункту так раптово, наче загартоване скло розбили важким каменем. З динаміка прорвався спотворений перешкодами, задиханий голос, який намагався перекричати тріск автоматних черг десь на задньому плані.
— Вони взяли Старого… Повторюю для бази! Ворожа ДРГ захопила полковника Кірієнка!
Зв’язок обірвався вибухом, за яким послідували чужі вигуки та коротка, зла кулеметна черга. Після цього в підземному бункері КСП запанувала така важка, задушлива тиша, що було чути лише гудіння системних блоків та нерівне, рвучке дихання офіцерів.
Капітан Надія Кравченко завмерла перед світодіодним екраном тактичної карти, відчуваючи, як холодна хвиля адреналіну миттєво вимиває з голови залишки втоми від безсонної ночі. Її погляд намертво прикував до себе мертвий радіоприймач, а мозок уже гарячково прораховував найгірші сценарії розвитку подій. Полковник Роман Кірієнко, командир їхнього оперативного напрямку, потрапив до рук професійних найманців, які спеціалізувалися на жорстоких, демонстративних відеорозправах задля залякування та шантажу командування.
Офіційна інструкція, написана для подібних кризових ситуацій, вимагала діяти чітко за протоколом. Належало негайно заблокувати об’єкт, оголосити тривогу, надіслати детальний рапорт вищому керівництву та годинами чекай, поки штаби узгодять план рятувальної операції з елітними підрозділами спецпризначенців. Але Надія надто добре знала цю бюрократичну машину. Поки нагорі підпишуть усі папери та піднімуть у повітря групу захоплення, полковника Кірієнка вже не буде серед живих.
Вона повільно перевела погляд на цифрову карту, де за п’ятнадцять кілометрів від їхньої позиції, у самій глибині похмурої «сірої зони», блимала червона позначка. Це був занедбаний промисловий комплекс старої шахти «Східна» — ідеальне лігво для тих, хто звик діяти підступно й швидко. Надія згадала обличчя полковника, який став для неї не просто командиром, а справжнім батьком і ментором у професії, де жінок досі часто сприймали з неприхованим скепсисом.
Вона рішуче підтягнула ремінь свого модернізованого автомата «Малюк», перевірила важкі підсумки з магазинами на розвантажувальному жилеті й попрямувала до виходу з бункера, не збираючись ні у кого питати дозволу. Іноді настає момент, коли ти мусиш наодинці зробити крок у суцільну темряву, щоб довести ворогові: зазіхання на життя твоїх людей — це остання і фатальна…).
Три роки тому, коли лейтенант Надія Кравченко вперше переступила поріг кабінету полковника Кірієнка, вона була випускницею військової академії, яка понад усе прагнула довести своє право служити в бойовом оперативному підрозділі. Тоді навколо неї стіною стояли упередження: колеги підсміювалися за спиною, а штабні офіцери відверто натякали, що її місце — серед паперів та звітів. Проте Кірієнко, ветеран із двома десятками років реального бойового досвіду та спокійною, залізобетонною впевненістю в собі, дивився на речі зовсім інакше.
Їхня перша розмова була сухою та гранично чіткою.
— Лейтенанте Кравченко, мені абсолютно байдуже, якої ви статі чи з якого міста приїхали, — спокійно сказав тоді полковник, міряючи її важким поглядом з-під сивіючих брів. — Мене цікавить лише одне: чи здатні ви приймати правильні рішення під вогнем і вести за собою людей?
— Так, пане полковнику, — твердо відповіла Надія, виструнчившись перед його столом.
— Тоді доведи це на практиці. Побачимо, чого варті твої амбіції.
І вона довела. За три роки запеклої, виснажливої роботи в зоні конфлікту Надія пройшла шлях від невпевненого новачка до капітана, заслуживши беззаперечну повагу бійців, які колись дивилися на неї зі зверхністю. Вона на власному досвіді переконалася, що в мить, коли над головою свистять кулі, а рішення потрібно приймати за частку секунди, гендерні стереотипи згорають першими. Полковник весь цей час був поруч — вимагав максимум, безжально критикував за помилки, але завжди підставляв плече і шліфував її характер, як крицю.
Тепер цей чоловік перебував у полоні бандитів, які збиралися катувати його заради оперативної інформації, зняти свої звірства на камеру для пропаганди та викинути тіло десь у безіменних чагарниках донбаського степу.
Їних командно-спостережний пункт, офіційно оформлений у документах як звичайний спостережний пост координаційного центру, насправді виконував роль вузлового закладу для проведення делікатних і негласних операцій. Надія займала посаду офіцера оперативного відділу, зводячи докупи дані розвідки, супутникові знімки та перехоплення зв’язку. Полковник Кірієнко прибув сюди з плановою перевіркою всього на дві доби, щоб особисто оцінити безпеку сектору, але його зворотний конвой потрапив у ретельно підготовлену засідку. Усе вказувало на те, що маршрут і час руху колони були злиті зрадником.
Охорона полковника прийняла запеклий бій. Надія особисто слухала радіоперехоплення, в якому спокійні, але напружені голоси хлопців викликали підмогу і намагалися відсікти ворога вогнем. Проте нападників було значно більше, і они діяли з хірургічною точністю. Коли стрілянина вщухла, стало зрозуміло — Кірієнка забрали…
Продовження історії – НАТИСКАЙТЕ на кнопку ВПЕРЕД 👇👇👇