Командир КСП, майор Борис Мельник — типовий кабінетний виконавець, який усе життя будував кар’єру на ідеально заповнених бланках і жодного разу не брав участі в реальному ближньому бою, — миттєво відкрив стандартну інструкцію з порятунку заручників.
— Діємо суто за регламентом, — нервово повторював Мельник, витираючи хустинкою піт із чола. — Доповідаємо в центр. Формуємо списки наявних сил. Надсилаємо запит на залучення підрозділів спеціального призначення з тилової бази.
Усе це було правильно на папері, але кожна хвилина цих процедур забирала у Старого шанси на життя. Надія вивчала оперативні дані з холодною ясністю, якої її вчив сам полковник. Її власна інформаційна мережа вже за сорок хвилин після нападу чітко вказала, де саме утримують заручника — на території занедбаної шахти «Східна», за п’ятнадцять кілометрів на північний схід.
Територія комплексу була добре укріплена, а периметр контролювали приблизно двадцять добре озброєних найманців. Навколо розстилалися напівпорожні вимерлі селища, де нечисленні місцеві жителі або залякані до смерті, або відверто симпатизували бандитам. Класичний штурм такої позиції вимагав залучення бронетехніки, детальної розвідки з дронів та годин підготовки.
Майор Мельник, дивлячись на ті самі розвіддані, прийняв передбачуване для боягуза рішення:
— Чекаємо на спецпризначенців. Ця задача перевищує наші технічні можливості та штатні повноваження.
Капітан Надія Кравченко подивилася на командира, потім на карту, і зробила власний вибір. П’ятнадцять кілометрів — це відстань, яку можна подолати до світанку. Двадцять найманців можна ліквідувати завдяки фактору несподіванки та зухвалому плану. Вираз «перевищує можливості» означав лише те, що звичайні кабінетні штабісти просто бояться брати на себе відповідальність.
Надія пройшла жорстоку школу виживання в цьому підрозділі не для того, щоб сидіти в теплому бункері та дивитися, як убивають людину, яку вона поважала понад усе. Вона залишила приміщення КСП рівно о 04:00 ранку — самовільно, без жодних наказів чи узгоджень.
Вона взяла свій персональний автомат «Малюк», укомплектований глушником та коліматорним прицілом, запакувала у розгрузку шість магазинів — загалом 210 патронів, перевірила тепловізор, прилад нічного бачення та поклала в набедренну кишеню армійську тактичну аптечку.
Молодий чатовий на виїзній брамі здивовано моргнув від несподіванки, побачивши капітана у повній бойовій викладці.
— Пані капітан, вашого виїзду немає в журналі переміщення техніки… — невпевнено пробурмотів сержант.
— Термінова доставка додаткових засобів зв’язку на опорний пункт «Зоря», — впевнено і сухо відрізала Надія, навіть не зменшуючи крок. — Тільки-но надійшло розпорядження від командування. Повернуся ще до ранкового шикування. Відчиняй.
Молодший за званням боєць завагався лише на секунду, але твердий, сталевий голос жінки-офіцера, яка виглядала максимально зібраною, змусив його підкоритися. Він натиснув кнопку приводу воріт. Ця коротка заминка подарувала Надії ті самі дорогоцінні десять хвилин випередження, які не дозволять майору Мельнику повернути її назад.
Вона сіла за кермо непримітного цивільного пікапа сірого кольору — звичайного робочого «корча» без жодних військових номерів чи розпізнавальних знаків — і рушила на північний схід. Навколо розстилалися нічна «сіра зона», де кожна ґрунтова дорога могла бути замінована, а кожна посадка приховувала смертельну небезпеку.
Надія вела машину без увімкнених фар, орієнтуючись виключно через зеленувату оптику приладу нічного бачення. Світ перетворився на примарне плетиво розбитих доріг, порожніх териконів та понівечених залізобетонних конструкцій. Автомат лежав у неї на колінах, вікна пікапа були повністю опущені, попри пронизливу нічну прохолоду — вона мала чути кожен сторонній звук, кожен шурхіт протектора чи далекий гуркіт мотора, що могли свідчити про наближення ворога.
Вона працювала в цьому секторі достатньо довго, щоб пам’ятати безпечні стежки та знати, які ділянки потрібно оминати десятою дорогою. Шлях розбитими путівцями зайняв близько сорока хвилин — пішки ця відстань забрала б дорогоцінні години, яких у Старого просто не було.
Надія заглушила двигун за два кілометри до території шахти, сховавши машину в глибокій вирві за невисоким земляним насипом біля старої залізничної колії. Далі вона рушила пішки, покладаючись лише на власні ноги, абсолютну темряву навколо та безшумну ходу.
Ці два кілометри перетворилися на виснажливу гру на виживання. Вона контролювала кожну тінь, замирала від найменшого шелесту сухої трави під підшвами черевиків і дихала через ніс, щоб не створювати зайвого шуму. Це був той самий терплячий, звіриний ритм пересування, який назавжди розділяє професіоналів, що повертаються з завдань, від новачків, які залишаються в землі назавжди.
Коли перші бліді промені світанку почали несміливо фарбувати східний край неба у брудно-сірий колір, Надія дісталася невеликого пагорба за триста метрів від головного паркану занедбаного підприємства. Залігши серед густих заростей сухого бур’яну, вона дістала тактичний бінокль і почала методично вивчати об’єкт свого майбутнього штурму.