Світанок застав групу на під’їздах до столиці. На заздалегідь визначеній точці їх уже чекав Тарас Поліщук — колишній бойовий побратим Сергія, який після важкого поранення був комісований і відкрив приватну фірму безпеки. Без зайвих запитань Тарас надав хлопцям два чистих, абсолютно непримітних цивільних автомобілі. Посічений осколками й покритий кіптявою фронтовий джип залишили в закритому боксі, щоб не привертати зайвої уваги на дорогах передмістя.
Обухів зустрів їх прохолодним травневим ранком та пустими вулицями. Сергій чітко керував маршрутом, ведучи машини повз центр у напрямку приватного сектора, де Тетяна орендувала житло. Серце капітана боляче стислося, коли на зеленій траві біля хвіртки він помітив маленький дитячий велосипед. Його переднє колесо ще ліниво прокручувалося під поривами ранкового вітру, створюючи химерне відчуття затишку, за яким ховалася трагедія.
— Очі в купу, — тихо промовив у рацію Сивий, який сидів за кермом першої машини. — За три будинки від нас стоїть масивний чорний тонований джип BMW. У салоні двоє.
Сергій миттєво зафіксував поглядом автомобіль спостережників. Бандити Борзого почувалися повноправними господарями району й навіть не намагалися ховатися. Вони контролювали кожен крок заляканої жінки.
— Сивий, Богдан — тримайте периметр і не випускайте їх з поля зору, — розпорядився Крига. — Ярик, запускай «пташку», нам потрібна повна картинка зверху. Федір — зі мною.
Сергій підійшов до дерев’яних дверей будинку й тричі впевнено постукав. За кілька секунд замок клацнув, і на порозі з’явилася Тетяна. Вона виглядала виснаженою, під очима залягли глибокі темні тіні, а свіжу гематому на щоці жінка марно намагалася сховати під товстим шаром тонального крему. Побачивши колишнього чоловіка, вона зблідла й відсахнулася назад.
— Сергію?! — її голос здригнувся від суміші шоку та панічного страху. — Як ти тут опинився? Тобі не можна сюди йти, Гліб дізнається…
— Де мій син? — сухо перервав її капітан, роблячи крок через поріг і зачиняючи за собою двері.
— Він у ліцеї, на уроках, — Тетяна закрила обличчя тремтячими долонями, і її плечі заходили ходором від тихих сліз. — Сергію, їдь звідси, благаю. Ти не розумієш, з ким зв’язався. Ці люди не мають жалю, вони тримають у кулаці все місто.
Сергій обережно, але міцно взяв її за зап’ястки, змусивши подивитися на себе.
— Таню, заспокойся й послухай мене. Я приїхав саме для того, щоб усе це закінчити. Розкажи мені правду, від самого початку.
Жінка, ковтаючи сльози, почала говорити. Спочатку Гліб Барабаш здавався їй успішним підприємцем — уважним, галантним, із грошима. Коли ж вона дізналася, чим насправді займається його угруповання, пастка вже зачинилася. Борзий відверто залякував її, погрожуючи, що в разі звернення до правоохоронних органів його брати скалічать дитину. Тетяна на власні очі бачила, як цей синдикат знищив бізнес одного місцевого підприємця, який наважився піти проти Воронова, тому вірила кожному слову. Знущання з Тьоми тривали вже понад два місяці — спочатку це були просто крики, а потім у хід пішли кулаки.
Капітан слухав колишню дружину з абсолютно непроникним обличчям, але Федір, який стояв поруч, помітив, як під шкірою на щелепі командира заходили жовна.
— Зараз ти збираєш найнеобхідніші речі, документи й чекаєш моєї команди, — спокійно сказав Сергій. — Я забираю Артемчика. О котрій закінчуються уроки?
— О п’ятнадцятій, але біля школи теж постійно чергують його люди, — прошепотіла вона, дивлячись на нього з надією.
— Нехай чергують, — відрізав Крига.
О чотирнадцятій годині Сергій упевненим кроком зайшов до центрального холу міського ліцею. На ньому був звичайний цивільний одяг: джинси, темна куртка й бейсболка, що повністю приховувала короткий військовий стриг. Він виглядав як пересічний батько, який прийшов за дитиною. Біля стійки приймальні його зустріла літня секретарка.
— Доброго дня. Я Сергій Коваль, батько Артема Коваля з другого класу. Мені потрібно терміново забрати сина через сімейні обставини, — спокійно промовив він.
Жінка швидко перевірила дані в комп’ютері й розгублено подивилася на чоловіка.
— Мені шкода, пане Коваль, але вас немає у списку осіб, які мають право забирати хлопчика. Тут вказана лише мати та… пан Барабаш. Нам суворо заборонено віддавати дитину іншим.
Сергій злегка нахилився вперед, спершись руками на стійку. Коли він заговорив, його голос був тихим, але в ньому відчувався такий залізобетонний тиск, що секретарка миттєво затамувала поди.
— Шановна, мій син учора зателефонував мені й плакав, що над ним знущаються. Я приїхав сюди прямо з передової Донеччини, здолавши сотні кілометрів за одну ніч, виключно ради того, щоб захистити свою дитину. Ви можете викликати поліцію, я буду вдячний. Но без свого сина я цю будівлю не покину.
Жінка раптом зблідла, а в її очах миттєво зникла офіційна сухість. Вона сама неодноразово помічала сліди від пальців на руках маленького Тьоми й навіть намагалася подавати запит до соціальних служб міста, але керівництво наполегливо порадило їй «не лізти не в свої справи». Вона мовчки піднялася зі стільця й попросила Сергія зачекати, після чого швидко пішла до кабінету директорки.