Директорка ліцею виявилася мудрою жінкою з багаторічним досвідом. Вона уважно вислухала капітана, детально вивчила його військове посвідчення, документи на дитину й ухвалила єдине правильне та законне рішення. За десять хвилин двері кабінету відчинилися, і всередину зайшов наляканий Артемчик. Побачивши батька, хлопчик на мить застиг, не вірячи власним очам, а потім із криком «Тату!» щосили кинувся йому на шию.
Сергій міцно притис сина до себе, відчуваючи, як сильно тремтить маленьке тільце дитини. Коли хлопчик обіймав його, рукав светра трохи задерся, оголивши великий багровий синець на передпліччі. Всередині капітана все випалило люттю, але він змусив себе лагідно посміхнутися хлопчикові й поцілувати його в маківку.
— Усе добре, козаче. Тепер тато поруч. Більше ніхто й ніколи тебе не образить, обіцяю.
Вони швидко залишили територію навчального закладу через боковий вихід, де їх уже чекав автомобіль Федора. Ярик, який через екран планшета контролював політ мініатюрного дрона над шкільним подвір’ям, підтвердив, що спостерігачі бандитів на виїзді навіть не помітили евакуації дитини.
Група оперативно рушила до невеликого придорожнього готелю на виїзді з міста, розташованого в затишній лісовій зоні. Дмитро «Хакер» заздалегідь зняв там чотири суміжні номери на вигадані прізвища. Протягом години бійці перетворили кімнати на закритий, автономний аналітичний центр, розгорнувши монітори, антени посилення зв’язку та шифровані канали передачі даних. Артемчик нарешті заспокоївся й захоплено роздивлявся шеврони на формі Сивого, який пригощав його гарячою піцою. Сергій вийшов на балкон разом із Дмитром та Богданом, щоб обговорити наступний крок.
— Наш корумпований шериф Шаповал уже в курсі, — повідомив Дмитро, знімаючи навушники радіоперехоплення. — Директорка ліцею, як і обіцяла, офіційно зафіксувала передачу дитини батьку-військовому й направила документи на область. Шаповал уже відправив двох своїх ручних патрульних до будинку Тетяни, щоб з’ясувати, що відбувається. Вони починають нервувати.
— Чудово, — крижаним тоном відповів Сергій, дивлячись на верхівки дерев. — Нехай роблять свою роботу, ми діємо суворо в правовому полі. Наше завдання — повна фіксація їхньої нелегальної діяльності. Сьогодні вночі ми виставляємо максимальне спостереження за логістичним хабом Воронова. Мені потрібні залізобетонні докази: хто приїжджає, які вантажі розвантажують, куди йдуть тіньові потоки. Ми змусимо їх зробити помилку.
Нічна промзона на околиці міста потонула в густій, важкій темряві. Склади кримінального авторитета Воронова розташовувалися на відшибі, за занедбаною залізничною гілкою, й були оточені капітальним бетонним парканом із колючим дротом. По периметру висіли камери спостереження, проте для бійців розвідгрупи, які звикли обходити передові системи тепловізійного захисту на лінії фронту, цей кустарний захист не становив жодної проблеми. Сергій разом із Сивим висунулися на позицію особисто, залишивши Ярика та Дмитра в машині за двісті метрів як групу прикриття та технічної підтримки.
Вони рухалися безшумно, наче дві тіні, використовуючи кожну виїмку в рельєфі та густі кущі вздовж розбитої дороги. Закріпившись на даху занедбаної трансформаторної будки за п’ятдесят метрів від головних воріт, Сергій дістав військовий монокуляр із термальним баченням.
— Фіксую рух на рампі, — ледь чутно прошепотів у гарнітуру Сивий. — Два великих тритонники під завантаженням. Мінімум вісім чоловік охорони, троє зі зброєю. Перевантажують якісь закриті ящики й пластикові пакунки.
— Це їхній основний розподільчий хаб тіньової контрабанди, — відповів Сергій, не відриваючи погляду від об’єктива, який чітко малював яскраві теплові силуети фігурантів. — Дмитре, запис іде?
— Усе фіксую в реальному часі, командире, — озвався в навушнику впевнений голос Хакера з мобільного штабу. — Камери нашого мікродрона пишуть у форматі високої чіктивності з прив’язкою до геолокації та точного часу. Для суду це буде залізобетонний доказ тіньового обігу.
За п’ятнадцять хвилин до воріт складу підкотив масивний німецький позашляховик Mercedes. З переднього сидіння вальяжно вийшов чоловік, чиє обличчя Сергій миттєво впізнав із досьє Дмитра. Це був Гліб Барабаш, той самий Борзий. Високий, кремезний, у дорогому спортивному костюмі, він рухався з нахабною грацією людини, яка впевнена у власній абсолютній безкарності. Він щось голосно й грубо наказав охоронцям, підганяючи їх, а потім особисто перевірив маркування на одному з пакунків.
Сергій відчув, як гаряча хвиля гніву знову намагається піднятися з глибини душі. Перед ним стояв той самий покидьк, який піднімав руку на його маленького сина й знущався з заляканої жінки. Пальці капітана інстинктивно стислися в кулак, але за мить військова витримка й крижаний розрахунок взяли гору. Емоції на фронті вбивають, а в тилу — руйнують операцію. Йому потрібна була не банальна бійка в підворітті, а повне, законне й безповоротне знищення всієї цієї кримінальної імперії.
— Тихо, командире, — торкнувся його плеча Сивий, відчувши стан друга. — Наша петля надійна, ми затягемо її на їхній шиї разом із законом.