Але коли він знову розплющив очі, видіння не зникло, а навпаки — стало чіткішим. Серце забилося так шалено і гучно, що це відлунювало важкими ударами в його скронях. Увесь величезний світ навколо миттєво звузився до однієї маленької, самотньої і брудної фігури під безжальним дощем.
— Андрію… — прошепотів він так тихо, що ледь почув сам себе крізь шум зливи.
— Що таке, Максе? Тобі погано?
— Стій… Негайно зупини машину, прошу тебе! — голос майора раптом став твердим і дзвінким, як колись на службі.
Андрій здивовано глянув на товариша, але зреагував миттєво і різко натиснув на гальма. Автомобіль важко зупинився біля самого тротуару, здійнявши високий фонтан брудних бризок.
— Що сталося, Максе? Давай краще швидше доїдемо до клініки, лікар уже чекає, — занепокоєно мовив водій.
Максим навіть не кліпав, його погляд був намертво прикутий до зупинки. Повітря застрягло в його горлі, коли розмита темна постать у глибині бетону ледь помітно ворухнулася. Цей рух був надзвичайно повільним, слабким і болісним, наче тварина витрачала на нього свої останні, залишкові життєві сили.
Крізь щільні потоки дощової води Максим розгледів худі, буквально збиті в кров лапи, які були безпорадно підігнуті під кволе тіло. Шерсть собаки повністю злиплася від грязюки, мазуту та старої крові, обтягуючи ребра так сильно, що вони здавалися гострими анатомічними лезами. Тварина без упину тремтіла всім своїм єством від пронизливого холоду. Але ця характерна поза… Цей ледь помітний, унікальний нахил голови набік… Це вдарило Максима прямісінько в центр його змученого серця.
— Максе, схаменися, це просто звичайний бродячий пес, яких сотні в цьому районі, — зітхнув Андрій, простеживши за поглядом друга. — Поїхали, мы вже запізнюємося на огляд.
— Ні… — хрипко видихнув Максим, і його пальці затремтіли. — Це не просто пес. Це він.
Його голос помітно зірвався на високій ноті. Собака на зупинці в цей самий момент повільно, долаючи важкість, підняв голову на звук знайомого автомобільного мотора. Крізь брудне вікно машини було важко щось розгледіти, але раптом між ними спалахнув прямий візуальний контакт. Блиск чистого бурштину — знайома, рідна іскра, що пробивалася крізь неймовірний біль, голод та смертельну втому.
Максим бачив цей унікальний погляд тисячі разів за роки їхнього спільного життя. Він бачив його на тренувальному полігоні, під час нічних засідок та в патрульній машині. Це був той самий погляд, яким розумний пес завжди запитував свого провідника: «Ми в порядку, командире? Ми разом?».
— Глуши двигун, — хрипко, але безапеляційно скомандував Максим, його руки тремтіли так сильно, що він ледь зміг із третьої спроби намацати кнопку відстібання паска безпеки.
Він із силою рвонув важкі дверцята автомобіля на себе. Осінній холодний дощ миттєво вдарив йому в обличчя, крижані краплі заливали очі, але він абсолютно не відчував цього дискомфорту. Андрій голосно вилаявся, миттєво вискочив з машини, за секунди дістав з багажника складний інвалійний візок і допоміг Максиму пересісти в нього.
— Ти геть збожеволів, Максе! Ти ж промокнеш до самої нитки, тобі не можна переохолоджуватися! — кричав Андрій крізь гучний шум сильної зливи.
— Подивися на форму його голови, на його вуха, — шепотів Максим, ніби в гарячковому маренні, з силою відштовхуючись обручами коліс від мокрого, слизького асфальту. — Навіть те, як він ховаючи лапи підставляє бік… Я пам’ятаю кожен його рух, кожну лінію.
— Минув цілий рік, Максе! Там, на Теличці, був страшний вибух газу і пекельна пожежа, ти ж сам чудово знаєш, що це просто фізично неможливо! — Андрій біг позаду, намагаючись прикрити друга від дощу.
Собака на зупинці, почувши людські голоси та шурхіт коліс, зробив відчайдушну спробу повністю підвестися на лапи. Але його задні кінцівки зрадницьки, безпорадно підкосилися під вагою виснаженого тіла. Тварина знову важко впала на холодний бетон, видавши тихий, розпачливий і неймовірно жалібний стогін, від якого стискалося серце.
Максим різко зупинив свій візок усього за метр від краю зупинки і повільно простягнув уперед тремтячу долоню, повернуту вгору.
— Я тут, хлопчику… — прошепотів він, і його голос остаточно розсипався на дрібні друзки від сліз, що душили горло. — Я тут, мій рідний Буране. Я поруч, я з тобою.
Вуха собаки миттєво сіпнулися на звук цього голосу. Він підняв голову трохи вище, хитаючись від жахливої слабкості, що сковувала м’язи. У ту саму мить, коли їхні погляди зустрілися впритул, без жодних перешкод, щось усередині Максима зламалося і згоріло остаточно. Це була не просто дивовижна схожість, це була чиста, абсолютна і незаперечна істина, яку не треба було доводити паперами. Пес, якого він оплакував довгі місяці, напарник, якого вся система офіційно вважала мертвим, сидів перед ним — зламаний, виснажений, але живий.
Пес зробив надлюдське зусилля і повільно підтягнув себе вперед, спираючись виключно на передні лапи. Сантиметр за сантиметром він повз по мокрій бетонній плитці, поки його чорний, гарячий ніс із силою не уткнувся в гумову шину колеса інвалідного візка. Буран важко, хрипко дихав, притиснувшись мордою до металу, наче намагаючись крізь шари вуличного бруду відшукати той самий рідний, знайомий із дитинства запах свого господаря.
Максим нахилився вперед настільки низько, що ледь не випав зі свого крісла прямо на мокру підлогу. Він обережно, наче найбільшу цінність у світі, обхопив тремтячу морду собаки обома долонями. Під своїми пальцями чоловік чітко відчув гострі, виснажені вилиці та шкіру, що обтягувала череп. Колись могутній, грізний службовий пес тепер здавався майже невагомим, наче сухий осінній лист, що впав із дерева.
— Буране… мій хороший, мій вірний хлопчику… пробач мене, — ридав офіцер, не приховуючи своїх почуттів, і його гарячі сльози змішувалися з холодними краплями київського дощу. — Я повинен був шукати тебе краще, я не мав права вірити їхнім паперам…
Раптом Буран зробив неймовірне, майже неможливе для його критичного стану зусилля. Його права передня лапа, дрібно і часто тремтячи від напруги, відірвалася від бетону і важко лягла прямо на коліно Максима. Цей слабкий, але такий чіткий і відчайдушний жест ударив офіцера в саме серце сильніше за будь-який бойовий постріл. Саме так Буран завжди робив у минулому житті після успішного виконання найважчих оперативних завдань. Це був їхній особистий, секретний знак, який означав лише одне: «Я поруч, командире, все скінчилося добре».
Андрій, який весь цей час стояв за спиною Максима, тримаючи парасольку, раптом різко зблід, а його очі розширилися від шоку.
— Максе… Боже мій… подивись уважно на його лівий бік, — тремтячим голосом промовив напарник.
Максим обережно, намагаючись не завдати тварині болю, відгорнув злиплу від бруду шерсть на ребрах собаки. Те, що відкрилося його погляду, змусило офіцера на кілька секунд взагалі затамувати подих. Глибокі, нерівні, широкі рубці та спотворена, стягнута шкіра покривали майже всю ліву частину тулуба. Це були старі, давно загоєні сліди від страшних термічних опіків — опіків, які можна було отримати лише в самому епіцентрі потужного вибуху.