Як таке взагалі можливо в цьому світі? Невже всі її трепетні слова, ті гіркі сльози розлуки на вокзалі, та незабутня ніч — усе це було лише талановито зіграною виставою цинічної мисливиці за багатими нареченими? Невже вона спокійно і без докорів сумління спала одночасно і з ним, і з Кирилом?
Від цього дикого нервового перенапруження, образи та болю навколишній світ навколо десантника раптово похитнувся і потемнів.
Тієї ж ночі міцного, загартованого постійними тренуваннями юнака звалила з ніг нетипова, вкрай важка лихоманка. Температура тіла стрімко підскочила до критичної та смертельно небезпечної позначки, і хлопець опинився під підключеними крапельницями в реанімаційному відділенні Центрального військового шпиталю Південного округу.
Досвідчені лікарі лише здивовано розводили руками, не розуміючи об’єктивної медичної причини такої раптової гарячки у абсолютно здорового бійця. Вони просто не знали, що так страшно, боляче і безжально горить розбите на дрібні друзки щире людське серце.
Коли важка хвороба нарешті відступила, Максим вийшов із лікарняної палати зовсім іншою людиною. Він надійно закрив усі свої колишні почуття, емоції та спогади на важкий, іржавий замок, ставши холодним та мовчазним.
Вирішивши для себе, що минуле назавжди mертве і спалене, хлопець із головою поринув у сувору армійську службу. Наступні чотири роки мирного часу він жив виключно армійськими буднями: підвищував кваліфікацію, закінчил курси інструкторів, постійно виїжджав на дальні полігони. Максим мав повне законне право взяти відпустку, але панічно боявся повертатися до рідної Одеси. Чоловік боявся навіть випадково зустріти на вулицях міста ту, яка так цинічно розтоптала його юнацьку душу.
Роки військового контракту злилися для нього в один безперервний, одноманітний та сірий марафон. Батьки регулярно бідкалися по телефону, що їхній єдиний син геть забув дорогу до рідного порога і не хоче їх бачити. Вони благали його приїхати хоча б на великі свята, але щоразу десантник знаходив залізне, незаперечне виправдання: суворі накази керівництва, раптові перевірки, позачергові чергування на об’єктах.
Одного прохолодного осіннього вечора, коли їхній підрозділ відпочивав після чергових тактичних занять біля наметів, його старший бойовий побратим Тарас задумливо підкинув кілька сухих гілок у багаття.
— Слухай, Максе, мы з тобою вже не один пуд солі разом з’їли на цих полігонах, а ти ніколи не згадуєш про дівчат, — примружився чоловік, спостерігаючи, як яскраві іскри злітають у темне нічне небо. — У такого фактурного, міцного одеського хлопця сто відсотків мусила залишитися вдома якась красуня, що чекає. Га?
Максим криво, через неймовірну внутрішню силу посміхнувся, але в його потемнілих очах відбилася така глибока туга, що Тарас миттєво пошкодував про свою цікавість.
— Була, братику. Звісно, що була, — тихо, майже пошепки відповів юнак, заворожено дивлячись на язики полум’я. — Але життя все перекроїло так хитро і безжально, що від тих юнацьких мрій залишилося саме лише холодне, сіре згарище.
Тарас розуміюче, по-батьківськи поплескав його по міцному, загартованому плечу. Його погляд став серйозним і глибоким, як у людини, що бачила в цьому житті чимало подібних драм.
— Знаєш, що я тобі скажу, воїне… Якщо тебе досі так сильно пече зсередини, значить, ти досі її кохаєш, як би не намагався брехати самому собі, — приглушено мовив чоловік, спостерігаючи за згасаючим вогнищем. — Справжнє почуття не вимикається в голові за клацанням тумблера. Тобі конче треба повернутися до рідного міста і нарешті поставити жирну крапку в цій затяжній історії. Або комусь начистити фізіономію за підлість і зраду, або просто знайти в собі сили пробачити і рухатися далі.
А вже наступного ранку Максима несподівано викликав до свого кабінету командир частини. Як з’ясувалося згодом, Валентина Іванівна, пустивши в хід увесь свій чиновницький арсенал, зв’язки та впливові знайомства, примудрилася надіслати офіційний папір через Головне управління комплектування.
Вона нахабно та впевнено скаржилася вищому армійському керівництву на те, що її єдиному сину нібито «незаконно» відмовляють у відпустці вже чотири роки поспіль. Жінка вимагала негайно розібратися в ситуації та відпустити офіцера додому.
Досвідчений, сивий полковник здивовано підняв густі брови, уважно вивчаючи рапорт свого підлеглого, який лежав перед ним на столі:
— Сержанте, ти ж регулярно береш усі законні дні для відпочинку, які тобі належать за статутом. Я особисто щоразу підписую твої папери, то в чому справа?
— Так точно, пане полковнику, беру. Проте додому, до батьків в Одесу, я за ці роки жодного разу так і не з’їздив, — Максим стояв струнко, витягнувшись у струну і дивлячись прямо перед собою, в одну точку на стіні.
— У тебе що, якісь серйозні контри з родиною? Чи, може, якась столична краля не дочекалася хлопця з армії? — проникливо примружився сивий командир.
Він був старим вовком, який пройшов не одну гарячу точку, тому миттєво зчитав пригнічений психологічний стан бійця. Полковник важко зітхнув, підвівся з-за столу і підійшов ближче до юнака.
— Послухай мою командирську і просто людську пораду, сину. Відпусти ти нарешті ту вітряну особу, яка не оцінила твого серця. Зрадила — ну й нехай, Бог їй суддя, життя саме все розставить на свої місця. Але батьків ти провідати просто зобов’язаний, доки вони живі та чекають на тебе. Пиши рапорт на поїздку до Одеси, відпочинь як слід. Наказ зрозумілий?
Так Максиму довелося згнітити серце, спакувати свій великий армійський рюкзак і сіти у швидкий поїзд, що прямував у бік рідного Чорного моря.
Дорога видалася для нього неймовірно довгою, важкою та морально виснажливою. Вагони мірно й монотонно похитувалися на стиках рейок, щомиті наближаючи чоловіка до неминучої, лякаючої зустрічі з привидами його минулого життя.
На великій вузловій станції у місті Роздільна поїзд зробив традиційну тривалу зупинку перед фінішним ривком. Молода провідниця гучно оголосила на весь вагон, що стоянка триватиме близько тридцяти хвилин, і пасажири масово висипали на перон, аби ковтнути свіжого повітря та розім’ятися.
Максим теж вирішив не сидіти в задушливому купе. Він вийшов на бетонну платформу, щоб розім’яти затерплі від тривалого сидіння ноги і заодно купити гарячих домашніх пиріжків із картоплею, якими тут зазвичай торгували місцеві господині.
Юнак повільно підійшов до першого же торгового лотка, щільніше кутаючись у комір своєї куртки від пронизливого, сирого осіннього вітру, що дмухав зі степу. Раптом його увагу привернула молода жінка з зовсім маленькою дитиною на руках.
Вони разюче, просто катастрофічно виділялися на тлі галасливого, яскраво вбраного та безтурботного вокзального натовпу пасажирів. Жінка була одягнена в дуже старий, порозовілий від часу та вицвілий плащ, який явно бачив значно кращі часи, а її взуття було геть зношеним.
Поруч із нею стояв маленький світловолосий хлопчик років трьох, міцно і боязко тримаючись крихітними пальчиками за її руку. Малюк виглядав напрочуд охайно, але його тепленька курточка була явно з чужого плеча — закочені в кілька разів рукави свідчили про те, що бідна мати брала одяг «на виріст».
Нещасна жінка повільно йшла вздовж довгого перону, час від часу тихо, з низько опущеною головою звертаючись до випадкових перехожих. Крізь постійний гуркіт транзитних поїздів Максим не міг чітко розібрати її тихих слів, але красномовна, згорблена поза і боязко простягнута долоня говорили самі за себе: вона просила милостиню.