Десантник відчув миттєвий, болючий спазм дискомфорту десь глибоко в грудях. Його завжди морально гнітив і ранив вигляд такого відкритого, крайнього людського відчаю та безпорадності.
Він стояв із гарячим пиріжком у руках, похмуро і мовчки спостерігаючи, як ця маленька, зламана важким життям фігурка самотньо наближається до нього. У її обережній, легкій ході, у тому, як вона трепетно нахиляла голову до малюка, захищаючи його від холодного вітру, було щось до щему в серці знайоме.
Максим спершу ніяк не міг збагнути, звідки береться це дивне, моторошне дежавю, що змусило його шкіру покритися сиротами. Проте коли жінка на мить зупинилася і підняла очі, благаючи чергового ситого пасажира про бодай якусь копійку… його серце просто зупинилося, пропустивши потужний удар.
Це була його Катя. Його єдина, кохана Катруся.
Її великі, колись такі ясні, сонячні та життєрадісні очі миттєво розширилися від абсолютного, паралізуючого шоку. На коротку частку секунди їхні погляди зустрілися і перетнулися в повітрі.
Обличчя дівчини в одну мить стало білішим за крейду, а губи затремтіли. Вона різко, мов зацькований, наляканий звір, розвернулася на підборах, миттєво підхопила синочка на руки і з усієї сили побігла в протилежний бік, буквально пірнаючи в гущавину транзитного натовпу.
Максим навіть не встиг нічого подумати чи проаналізувати, шокований розум просто вимкнувся. Натомість миттєво спрацювали залізні військові інстинкти та рефлекси. Він жбурнув щойно куплену здобу прямо на брудний бетон перону і стрімко рвонув слідом за нею.
Злість, глибока багаторічна образа, випечений у самій глибині душі біль — усе це випарувалося з думок Максима в одну кортку, шалену мить. Залишилася лише дика, майже тваринна й непереборна потреба наздогнати її, не дати знову розчинитися в пасажирському хаосі. У грудях військового вирував справжній емоційний ураган, а давнє почуття образи несподівано трансформувалося в гостре, до фізичного спазму відчуття жалю.
Він наздогнав втікачку біля самісінького краю бетонної платформи, буквально за кілька кроків від свого вагона, і міцно вхопив її за худе, тремтяче плече.
— Катю, стій! — вигукнув він хрипко, майже зриваючись на розпачливий крик.
Його гучний командирський голос пролунав над пероном настільки лунко, що кілька випадкових перехожих злякано відсахнулися вбік. Вона завмерла на місці, немов укопана, відчувши цю залізну хватку. Повільно, долаючи неймовірний внутрішній опір та сором, дівчина повернулася до нього обличчям.
Її змарнілі риси були спотворені моторошною сумішшю пекельного болю, приниження і глухого, безпросвітного відчаю. Максиму стало по-справжньому лячно від цього мертвого погляду колись найкоханіших очей. Маленький хлопчик, якого вона з усієї сили притискала до грудей, миттєво відчув материнську паніку.
Малюк голосно, злякано розплакався, ховаючи бліде личко в комір її старого, потертого плаща. Великі сльози суцільним потоком линули по виснажених щоках Катерини, змиваючи залишки її захисної стіни. Це жалюгідне видовище в одну мить остаточно розтрощило ту залізобетонну стіну байдужості, яку десантник так старанно вибудовував у своїй душі протягом чотирьох років служби.
— Тихіше, тихіше, маленька… Заспокойся, благаю тебе! — розгублено белькотів він, відчуваючи власну тотальну безпорадність перед цим бездонним жіночим горем.
Він продовжував міцно тримати її за тонку руку, панічно боячись, що вона знову вирветься і назавжди зникне в натовпі транзитних пасажирів.
— Пусти, мені ж боляче! — раптом здавлено й тихо схлипнула дівчина, намагаючись відсахнутися.
Десантник ніби прокинувся від важкого трансу під впливом її слів. Він раптом усвідомив, що від сильного хвилювання стиснув її тендітне зап’ястя своїми сталевими армійськими лещатами, і різко відсмикнув руку назад. Його серце калатало в грудях так шалено, ніби він щойно пробіг виснажливий багатокілометровий крос на полігоні в повному бойовому спорядженні.
— Прошу тебе, не тікай! — з неприхованим відчаєм у голосі благав юнак, заглядаючи в її заплакане обличчя. — Ми просто зобов’язані поговорити прямо зараз! Я маю на це повне право, чуєш? Я хочу нарешті дізнатися всю правду, якою б вона не була!
Катя зробила слабкий рефлекторний рух, щоб розвернутися і піти геть, але раптом завмерла, почувши його надломлений, щирий тон, у якому не було жодної краплі колишньої агресії чи зневаги.
— Катю, я знаю, що ти не дочекалася мене з армії… Моя мати мені все детально доповіла ще тоді, у частині. Вона розповіла про тебе, про Кирила, про ті кляті фотографії… Я буквально божеволів від люті й хотів назавжди стерти твоє ім’я з пам’яті. Але раз уж доля нас так несподівано зіштовхнула лобами на цьому холодному пероні… Давай поговоримо. Що з тобою взагалі сталося за ці роки? Чому ти в такому жахливому стані? Чому ти тут, на вокзалі, просиш копійки у чужих людей?! — випалив Максим на одному диханні, не даючи їй часу отямитися.
Проте дівчина у відповідь лише гірко мовчала, пригнічено хитаючи головою і ковтаючи гарячі, солоні сльози. У цей самий час молода провідниця визирнула з відкритих дверей його вагона і гучно, на весь перон закричала, намагаючись перекрити вокзальний шум:
— Пане військовий! Наш швидкий потяг уже відправляється, стоянка закінчена! Зайдіть негайно всередину вагона, за мить двері автоматично заблокуються системою!
Максим перевів швидкий погляд на нещасну Катерини, а потім на маленького хлопчика в її руках. Малюк уже заспокоївся, перестав плакати і тепер з величезним дитячим подивом витріщався на незнайомого високого дядю у військовій формі.
У цієї дитини були такі знайомі риси обличчя… Максим раптом чітко усвідомив, що просто фізично не зможе зараз розвернутися, спокійно сісти в теплий вагон і поїхати геть у своє комфортне, звичне життя. Незважаючи на весь нестерпний біль від її ймовірної зради, він мусив вислухати її історію до самого кінця.
— Я не їду далі, знімайте мене з рейсу! — відчайдушно крикнув він провідниці, різко повернувши голову в бік тамбура. — Викиньте мої речі на перон, негайно!
Жінка у форменому одязі здивовано округлила очі від такого несподіваного рішення пасажира. Вона хотіла було почати сперечатися згідно з інструкцією, але, глянувши на непохитне, суворе та рішуче обличчя десантника, мовчки виставила на бетонну платформу його важку тактичну сумку.
За мить залізничні вагони плавно рушили з місця, назавжди залишаючи їх утрьох посеред цієї привокзальної круговерті. Максим з величезним полегшенням видихнув повітря: Катя не скористалася моментом і нікуди не втекла під час метушні. Сльози на її щоках уже потроху підсохли, а малюк, міцно притиснутий до її материнських грудей, довірливо поклав свою світлу голівку їй на плече.