Олексій зробив кілька кроків уперед, тримаючи розводний ключ опущеним, але не випускаючи його з долоні. Його погляд перемістився з Вікторії на важку європейську фуру, з кабіникої в цей момент один за одним синхронно вистрибнули п’ятеро міцних чоловіків. На них була однакова штурмова камуфляжна форма без шевронів, розвантажувальні жилети та тактичні навушники. Вони рухалися настільки злагоджено й професійно, що Олексій одразу впізнав специфічну виучку — це не були звичайні водії чи цивільні охоронці. Перед ним стояли спецінструктори приватного силового відомства. Вони миттєво роззосередилися по периметру, блокуючи сектори й оцінюючи лінії можливого обстрілу з боку лісу.
— Хто ти така, Вікторіє? — прямо запитав Олексій, не збираючись грати у дипломатію. — І навіщо ти притягнула сюди цих людей? Мені у кримінальній справі зайві свідки не потрібні.
Вона зупинилася в трьох метрах від нього, спокійно спершись обома руками на масивний сталевий набалдашник своєї тростини.
— Я ж сказала тобі ще в колибі, Олексію, — у її голосі прозвучав холодний метал. — Мене звати Вікторія Александровна. Я генеральний директор і мажоритарний власник Першої Національної Логістичної Групи. Моє підприємство володіє трьома сотнями єврофур, які забезпечують стратегічний транзит вантажів через західні та північні кордони України. Цю імперію мій батько будував майже тридцять років, вигризаючи кожен маршрут. Коли його не стало, місцеві зграї та корумповані чиновники вирішили, що дівчина з понівеченою ногою не зможе втримати кермо такої компанії.
Вона на мить замовкла, повернувши голову в бік обвугленого навісу лісопилки, і на її обличчі проступила ледь помітна, гірка усмішка.
— Рік тому під мій автомобіль у центрі столиці заклали дистанційну вибухівку, — продовжувала Вікторія так спокійно, ніби розповідала про погоду. — Мій особистий водій загинув на місці. Мені пощастило трохи більше — хірурги збирали мою праву ногу по шматочках протягом восьми місяців. Стерв’ятники думали, що це мене зламає, і вони зможуть розірвати логістичну мережу на шматки. А Крук — це просто один із найбрудніших виконавців у цьому регіоні. Він тримає кілька митних переходів і лісових трас. Останні три місяці його тітушки блокують мої машини, залякують водіїв, вимагають астрономічну плату за проїзд і намагаються повністю вичавити мій бізнес із Житомирщини.
Вона злегка стукнула нижнім кінцем тростини по мерзлій землі, наче забивала gвіздок у труну своїх ворогів.
— Я приїхала сюди інкогніто, щоб особисто оцінити масштаби його нахабства і знайти альтернативні шляхи в обхід його постів. Якби минулої ночі ти не втрутився в тій колибі, ця інспекція дійсно могла стати для мене останньою. Охорона на парковці просто не встигла б зреагувати на раптовий напад.
Олексій уважно слухав її, і всі деталі головоломки нарешті стали на свої місця. Ця жінка не була випадковою міською туристкою, яка просто потрапила під гарячу руку місцевих кримінальників. Вона була великим гравцем, який веде власну війну з тими самими людьми, що зараз намагалися знищити його підприємство. Вони опинилися по один бік барикад ще до того, як дізналися про існування один одного.
— Я радий, що ти жива й здорова, Вікторіє, — відповів Олексій, ховаючи розводний ключ у кишеню штормівки. — Але ти обрала максимально паршивий час для візитів у гості. У мене тут не бізнес-форум. Крук дав мені двадцять чотири години, щоб я звільнив територію. Термін збігає на заході сонця. Сюди приїдуть убивати й палити все дотла. Забирай свій Mercedes, своїх хлопців і їдь на столицю. Це моя приватна бійня.
Вікторія раптом тихо, але щиро розсміялася. Це була холодна, розважлива усмішка лідера, який звик грати виключно за власними правилами і перемагати там, де інші бачать лише смерть.
— Ти серйозно думаєш, Олексію, що я приїхала сюди просто сказати «дякую» і подарувати тобі коробку цукерок? — вона зробила ще один крок вперед, так, щоб її слова чув лише він. — Я приїхала запропонувати тобі стратегічний союз. Я спостерігала за тобою в колибі. Ти не просто вмієш бити пики в придорожніх забігалівках. У тебе бездоганна армійська виучка, крижана голова в критичний момент і, головне, люди, які дивляться на тебе як на командира і готові стояти за свій ліс до кінця. Але прямо зараз ви — лише горстка відчайдушних лісорубів із сокирами проти озброєної банди рекетирів. Вас просто закидають гранатами чи перестріляють здалеку.
Вона вказала тростиною на величезну фуру MAN позаду себе.
— Мені в цьому районі критично необхідна власна, абсолютно безпечна перевалочна база. Своєрідна фортеця, де мої водії зможуть спокійно спати під час рейсів, а єврофури будуть перебувати під надійною інженерною охороною. Твоя лісопилка ідеально підходить для цього за своїм географічним розташуванням. Якщо ти погодишся на партнерство, моя компанія бере на себе повне фінансування та модернізацію твого підприємства. Ми привеземо сюди найкраще європейське обладнання. І головне — я забезпечу тобі та твоїм людям такий рівень юридичного, силового та політичного захисту в столиці, про який Крук навіть у своїх найстрашніших снах не чув. Взамін ти стаєш начальником служби безпеки цього логістичного хабу і відповідаєш за недоторканність моїх грузів на цьому відрізку.
Олексій мовчки дивився на цю тендітну, травмовану, але неймовірно сильну духом жінку. Він розумів, що доля щойно кинула йому не просто рятівний круг, а потужний бойовий інструмент, який давав шанс не просто вижити в сьогоднішній нічній м’ясорубці, а раз і назавжди стерти Крука з кримінальної карти області.
— Крук приїде на заході сонця, — вимовив Олексій, прораховуючи варіанти. — Вони не будуть розмовляти. Твої хлопці в камуфляжі готові до того, що доведеться вести справжній бій у лісовій глушині?
Вікторія подивилася на своїх бійців, які вже закінчували огляд периметра, а потім знову перевів погляд на Олексія, і в її очах спалахнув небезпечний, азартний вогник.
— Мої люди пройшли кращі спецпідрозділи і готові до будь-якого сценарію. Але я впевнена, що ти й сам уже вигадав для цих негідників дуже теплий прийом на своїй території. Тобі потрібен був сильний союзник, Олексію. Тепер він у тебе є. Ти згоден на сделку?
Вона протягнула йому свою тонку, аристократичну руку. Ця чиста долоня різко контрастувала з його грубими, мозолистими пальцями, покритими кіптявою від ранкової пожежі. Олексій озирнувся на своїх мужиків, які з надією та затамованим подихом спостерігали за цією розмовою з-за штабелів колод. Потім подивився на дим над спаленою побутівкою.
Він протягнув свою важку руку і міцно, по-чоловічому стиснув долоню Вікторії.
— Домовилися. Але запам’ятай: на території моєї лісопилки обороною керую виключно я. Моє підприємство — мої правила бою.
Вікторія впевнено кивнула, забираючи руку.
— Твоя територія — твоя відповідальність. Командуй, Олексію.
Наступні три години лісопилка нагадувала растревожений військовий мурашник. Спецінструктори Вікторії швидко знайшли спільну мову з місцевими роботягами. Вони привезли з собою у фурі не лише сучасні портативні рації, тепловізори та потужні прожектори, а й кілька помпових мисливських рушниць Remington, які Олексій особисто роздав трьом найвпевненішим і найспокійнішим мужикам, включаючи бригадира Михалича.
Вони об’єднали зусилля, перетворюючи мирний об’єкт на справжній інженерний укріпрайон. Величезна вантажна фура MAN за наказом Олексія перекрила головний центральний в’їзд, залишивши лише один вузький, звивистий коридор із дубових колод, який ідеально прострілювався з трьох різних замаскованих точок. Другий, задній виїзд, що вів до лісового болота, мужики вщент завалили величезним штабелем свіжого кругляка за допомогою тракторного навантажувача. Проїхати туди на машині стало фізично неможливо, а спробувати перелізти пішки — означало підставити себе під прямий приціл.
Олексій провів Вікторію вглиб головного залізобетонного ангара, де вони облаштували тимчасовий координаційний штаб. Дівчина не плуталася під ногами і не давала безглуздих порад, чим заслужила ще більшу повагу з боку ветерана. Вона спокійно сіла за старий дерев’яний стіл, розгорнула перед собою тактичні схеми території, які Олексій накидав олівцем на шматках пакувального картону, і почала налаштовувати супутниковий зв’язок на своєму телефоні. У кожному її русі відчувалася залізна порода справжнього керівника, здатного зберігати абсолютну ясність розуму, навіть стоячи на самому краю безодні.
Сонце над Житомирщиною почало повільно й неминуче опускатися за обрій, фарбуючи гострі верхівки поліських сосен у тривожний, криваво-червоний колір. Повітря стало обпікаюче холодним, лісова темрява швидко густішала, заповнюючи своїми тінями всі заздалегідь підготовлені Олексієм пастки.
Усі зайняли свої позиції за наказом командира. Михалич із двома надійними робітниками заліг на даху сушильного цеху, тримаючи під повним контролем підходи до периметра. Охоронці Вікторії професійно роззосередилися в тінях за важкими штабелями колод біля головного звуженого в’їзду. Сам Олексій залишився стояти біля головного пульта управління промисловою циркулярною пилою, готовий у будь-яку секунду запустити важкі механізми, здатні перетворити ангар на замкнений смертельний лабіринт. Поруч із його рукою знаходився товстий канат, натягнутий до стопорного клина верхнього штабеля колод. Один сильний ривок — і тонни деревини на шаленій швидкості покотяться вниз по залізних направляючих.
Тиша навколо стала настільки густою, що її можна було відчути на дотик. У лісі перестали співати птахи, повністю вщух вітер. Час немов уповільнив свій хід, відраховуючи останні хвилини відведеного їм ультиматумом терміну.
Двадцять чотири години минули.
І в ту ж секунду, ніби за командою невидимого дирижера, з глибини темного лісового масиву донісся низький, вібруючий і наростаючий гул безлічі потужних автомобільних двигунів. Олексій обережно прильнув до щілини між дошками стіни ангара. Там, де розбита ґрунтова дорога виривалася з-за лісових хащів, з’явилися перші сліпучі вогні фар. Це була не одна і не дві машини. До лісопилки наближалася довга, зловісна колона важких позашляховиків. Крук вирішив не розмінюватися на дрібні погрози — він відправив сюди цілу каральну армію, аби показово розчавити непокірне підприємство.
Олексій міцніше стиснув у руці холодний пластик рації, відчуваючи, як знайомий бойовий адреналін гарячою хвилею розлітається по його венах. Вікторія, яка стояла в кількох метрах позаду нього в напівтемряві ангара, повільно піднялася зі стільця, впевнено впершись у свою металеву трость. Її бліде обличчя в цей момент здавалося висіченим із суцільного шматка граніту.
Яскраві фари головного бандитського джипа вихопили з темряви важку фуру MAN, яка намертво заблокувала проїзд. Колона нападників почала різко скидати швидкість, зупиняючись прямо перед розбитими воротами. Глухо заплескали важкі двері автомобілів. Бандити були впевнені, що зараз почнуть легке й безкарне вбивство заляканих селян, але вони ще не здогадувалися, яке саме пекло Олексій та його союзники приготували для них на цієї закинутій лісопилці.