— Дякую… — Назар уперше за останні тижні ледь помітно, але абсолютно щиро усміхнувся.
Відтоді щоранку він починав із цього кіоску. Соломія — так звали дівчину — вже здалеку, побачивши його, відкладала потрібну газету. Вона щиро цікавилася, чи були дзвінки, чи кликали на співбесіди, а він, відчуваючи цю підтримку, дзвонив за оголошеннями з подвійною впертістю. Йому страшенно не хотілося, щоб ця дівчина з уважними очима розчарувалася у своїй теорії про справедливість.
Поступово короткі діалоги про роботу переросли у довгі розмови. Спершись на підвіконня кіоску, Назар розповідав їй про інтернат на Левандівці, про старого фізрука Івановича, про запах солярки і службу в армії. Соломія ж ділилася своїм. Її батьки були живі, дуже любили єдину доньку, але жили бідно, тому після школи вона пішла працювати.
— Сиджу тут у теплі, — усміхалася вона, кутаючись у товстий в’язаний кардиган. — Покупців не так багато. Маю купу часу, щоб читати конспекти. Готуюся до вступу на вечірнє. А якщо набридає вчитися — беру журнали або книжки. Тут ціла бібліотека. Грошей на життя вистачає, тож гріх жалітися.
— Соломіє, — Назар похитав головою, дивлячись на те, як вона акуратно розставляє пресу, — ти найсвітліша дівчина з усіх, кого я знаю.
— Можу сказати про тебе те саме, — лукаво примружилася вона. — Тобто, майже те саме. Ти ж не дівчина, наскільки я бачу.
Вони обоє розсміялися. Їхню розмову перервав літній чоловік, який сердито постукав по склу монетою, вимагаючи кросворди.
Невдовзі Назар почав приходити не лише вранці. Він чекав вечора, коли Соломія опускала важкий металевий ролет кіоску і замикала навісний замок. Вони йшли пішки вузькими львівськими вуличками, повз старі кам’яниці, освітлені тьмяними жовтими ліхтарями. Черевики стукали по бруківці, повітря пахло вогкістю та смаженою кавою з найближчих кав’ярень.
Якось, переминаючись з ноги на ногу від холоду, Назар нарешті наважився.
— Може, зайдемо кудись? Вип’ємо кави, але вже нормально, за столиком?
— А я вже думала, що не дочекаюся, — зізналася вона, гріючи змерзлі руки об картонне горнятко, яке він їй щойно купив. — Наступного тижня сама б тебе покликала.
— Добре, що встиг першим. Було б соромно, — з полегшенням видихнув хлопець.
— Краще так, ніж через сором’язливість змерзнути на вулиці, — усміхнулася Соломія і просто поклала свою долоню поверх його руки.
Минув рік. Назар досі працював у таксі, збираючи кожну копійку, і ось настав день знайомства з батьками Соломії. Хлопець нервував так, що в нього тремтіли пальці. Хто він такий? Сирота з інтернату, таксист без вищої освіти, який марить вантажівками. Який нормальний батько захоче такого зятя для своєї дитини?
— Ой, можна подумати, я в нас графиня з маєтком, — сміялася Соломія, поправляючи йому комір сорочки перед дверима батьківської квартири.
— Для мене ти справжня принцеса, — цілком серйозно відповів Назар.
Квартира виявилася невеликою, заставленою старими книжковими шафами. Батьки зустріли його привітно, але за столом Назар був наче дерев’яний. Він майже не їв картоплі з м’ясом, яку так старанно приготувала мати, відповідав односкладово і постійно дивився у свою тарілку.
Коли жінки пішли на кухню заварювати чай, батько, Григорій Васильович, мовчки кивнув Назару в бік коридору. Хлопець напружився. «Зараз почнеться», — подумав він, очікуючи на закономірні питання про зарплату, квартиру і перспективи.
Григорій Васильович прихилився до одвірка і склав руки на грудях.
— Ти чого такий затиснутий сидиш, Назаре? Тобі недобре?
Хлопець підняв очі й, не витримавши напруги, випалив:
— Григорію Васильовичу… Ви справді вважаєте мене нормальною парою для вашої Соломії?
Чоловік здивовано підняв густі брови.
— А ти сам так не вважаєш? Вона поруч із тобою сміється постійно. Вдома тільки й розмов, що про тебе. Та й ти, я ж не сліпий, дихати на неї боїшся. То в чому проблема?
Назар, плутаючись у словах і червоніючи, почав перераховувати: немає власного житла, сирота, робота нестабільна.
— Викинь ці дурниці з голови, — батько по-дружньому поплескав його по плечу. — Ти людину бережеш? Любиш? От і все. А гроші, квартири і статуси — це справа наживна. Головне, щоб людина була порядна.
Ця коротка розмова в коридорі зняла з Назара весь тягар. Здавалося, ніхто у світі не бачив проблеми в їхньому союзі, крім нього самого.
Через кілька місяців він зробив пропозицію. Весілля було скромним: розписалися, посиділи з батьками та кількома знайомими в невеличкому ресторанчику. А ще через пів року в їхній маленькій орендованій квартирі пролунали дві новини, які змінили все.
Спочатку Соломія, вийшовши з ванної з тестом у руках і мокрими від сліз очима, сказала, що вони чекають на дитину.
А наступного дня задзвонив телефон. Власник невеликої логістичної фірми, куди Назар нещодавно відправляв резюме, виявився молодим і не обтяженим старими правилами. Він не побоявся ризикнути, побачивши в хлопцеві вогонь.
— Приходь завтра на стажування. Дамо тобі фуру на пробу, — сказав голос у слухавці.
Того вечора вони сиділи на кухні, і замість радості Назар раптом відчув, як його накриває страх.
— Солю, — сказав він, обережно помішуючи чай. — Може, не треба мені зараз нічого змінювати? Таксі дає стабільний дохід. Я щовечора вдома.
— Ти жартуєш? — Соломія ледь не впустила чашку. — Ти стільки років цього чекав!
— Але ж ти вагітна. Якщо я сяду на фуру, мене тижнями не буде вдома. Як ти сама? Я з розуму зійду від хвилювання десь під Києвом чи Одесою.
— Назаре, я не сама, — вона м’яко накрила долонею свій живіт. — У нас є батьки, вони живуть поруч, допоможуть. До того ж, зарплата на фурі зовсім інша. Нам зараз треба думати і про візочок, і про ліжечко.
— Може, ти й права… — важко зітхнув він.
— Навіть не думай давати задню, — раптом суворо сказала вона. — Я знала, за кого виходжу заміж. Ти маєш стати тим, ким завжди мріяв бути. Замкнений у чотирьох стінах і нещасний батько дитині не потрібен. Чуєш?