Соломія виявилася правою. Зміна роботи не зруйнувала їхнього шлюбу, а навпаки — зробила кожну зустріч після довгого рейсу справжнім святом. Повертаючись додому, Назар залишав робочу втому в кабіні фури. Радість від того, що він знову переступає поріг своєї квартири, перекривала всі незручності далекої дороги.
Коли наблизився термін пологів, Назар пішов до керівництва. Він попросив поставити його на короткі місцеві маршрути, щоб не залишати дружину саму. Директор виявився людиною адекватною, пішов назустріч, і Назар осів у Львові за місяць до очікуваної дати.
Цей час вони провели в приємних, дрібних клопотах. Годинами ходили по дитячих магазинах, вибирали крихітні бодіки, сперечалися щодо кольору візочка і складали дитяче ліжечко. Дні летіли непомітно.
Але під час чергового огляду лікарі наполягли на госпіталізації. Аналізи Соломії їм не сподобалися, і вони вирішили перестрахуватися, поклавши її у відділення патології вагітних на збереження. Вона відвойовувала кожен день удома, та зрештою мусила погодитися. Назар відвіз її до пологового, заніс сумки в палату, поцілував на прощання і повернувся до порожньої квартири.
Він довго не міг заснути. Лежав у темряві і планував, що вранці перед роботою заїде в її улюблену пекарню, купить свіжих круасанів і привезе їй до сніданку. Назар завів будильник і нарешті провалився в сон.
Він прокинувся від різкого звуку. У кімнаті було темно, за вікном ледь світив вуличний ліхтар. На тумбочці вібрував і світився екран мобільного. Назар сліпо намацав телефон. На годиннику була третя ночі.
— Солю? Щось сталося? — голос був хрипким від сну.
— Назаре… — її голос звучав слабко, з якимось неприродним зривом на диханні. — Почалося. Мене переводять у пологову… Мені дуже страшно.
Зв’язок раптово обірвався. У динаміку запанувала тиша.
До мозку не одразу дійшло значення цих слів. Яке «почалося»? До терміну залишалося ще кілька тижнів. Але тіло спрацювало швидше за розум. Армійська звичка збиратися за секунди повернулася миттєво. Він натягнув джинси, схопив ключі від своєї старої машини і вибіг у під’їзд.
Він гнав нічними вулицями Львова так, як ніколи раніше. Світлофори блимали жовтим, порожня Стрийська пролетіла за вікном суцільною сірою смугою. Назар кілька разів сильно перевищив швидкість, але потім змусив себе трохи відпустити педаль газу: якщо його зупинить патруль або він влетить у стовп, Соломії від цього легше не стане.
Долоні на кермі стали мокрими. Інтуїція підказувала: щось іде не за планом. Голос дружини був занадто наляканим, а лікарі вдень не казали нічого критичного. Найгіршим було відчуття власного безсилля — він ніяк не міг вплинути на те, що зараз відбувалося за стінами лікарні.
У приймальному відділенні було порожньо і тихо. Ніякої метушні, ніяких лікарів у коридорах. Тільки різкий запах хлорки і гудіння старої лампи денного світла. За склом реєстратури дрімала чергова медсестра.
Назар постукав по склу.
— До Самойлової не можна, вона в пологовій залі, — сухо відповіла жінка, поправляючи медичну шапочку, коли він назвав прізвище.
— Їй ще рано! Що відбувається? — він вчепився пальцями в край стійки.
— Чекайте в коридорі. Лікар звільниться — вийде і все скаже.
Жінка відвернулася до своїх паперів, показуючи, що розмову закінчено.
Назар важко опустився на жорстку дермантинову кушетку. Почалося очікування. Минула година. Потім друга. Час розтягнувся у густу, липку субстанцію. Інколи повз нього швидким кроком проходив хтось із персоналу, але на його німі питання відповідали одне: «Йде процес, чекайте».
За великим вікном у кінці коридору почало сіріти небо, коли на сходах почулися важкі кроки. До нього спустився хірург. Він був у зім’ятому медичному костюмі, стягував з обличчя маску і виглядав так, ніби не спав кілька діб.
— Ви чоловік Самойлової? — голос лікаря був тихим і рівним.
— Так, — Назар підвівся. Ноги раптом стали ватними. — Що з нею? Як усе пройшло?
— Ваша донька в реанімації новонароджених. У спеціальному кювезі. Недоношена, але дихає сама, органи сформовані. Кілька тижнів побуде під нашим наглядом, — швидко, ніби зачитуючи звіт, промовив лікар.
Назар із полегшенням видихнув, але тут же помітив, як хірург відвів очі й подивився кудись у підлогу.
— А Соломія? Коли до неї можна?
Лікар замовк. Він ретельно підбирав слова, і ця секундна пауза вдарила Назара сильніше за будь-який крик. Усередині все різко похололо.
— Стрімкий розвиток ускладнень… Кровотеча, яку ми не змогли зупинити. Ми боролися кілька годин. Зробили все можливе.
— Що ви несете… — Назар зробив крок назад, мотаючи головою. — Вона ж вчора зі мною говорила.
— Мені дуже шкода. Вашої дружини більше немає.
Хірург нарешті підняв очі, і Назар побачив у них ту саму важку, професійну втому людини, яка щойно принесла найгіршу звістку.
Лікарняні звуки злилися в суцільний гул. Назар не пам’ятав, як вийшов на вулицю. Не пам’ятав, як сів у машину і як доїхав додому, дивом не врізавшись у перші ранкові маршрутки.
Він зайшов у квартиру. У коридорі стояли її кросівки. На столі лежав список покупок для дитини, написаний її почерком. Назар набрав номер тестя, сказав у слухавку кілька слів, які здалися йому чужими, а потім просто сів на підлогу біля стіни. Він не кричав. Він дивився в одну точку на шпалерах, поки світ навколо втрачав свої обриси.
Наступні кілька днів злилися в одну сіру пляму. Назар замкнув двері зсередини, не вмикав світло і не піднімав слухавку. Телефон розрядився і вимкнувся. Квартира наповнилася важким запахом непровітрюваного приміщення і застою. Йому було байдуже на все.
На третій день у замку клацнув ключ — батьки Соломії мали запасний.
Григорій Васильович зайшов у коридор. Він розсунув штори, різко відчинив вікно, впускаючи холодне повітря, і пройшов на кухню. Поставив чайник. Тільки після цього він підійшов до зятя, який сидів на розі дивана, зарослий, у зім’ятому одязі і з порожнім поглядом.
— Навіщо ви прийшли, Григорію Васильовичу… — глухо прохрипів Назар. — Залиште мене. Я не хочу жити.
Тесть сів поруч. Його обличчя ніби постаріло на десять років за ці дні, але голос звучав твердо.
— Ти що з собою робиш? — спитав він. — У тебе дитина в лікарні. Дівчинка. Чи ти забув?
Назар мовчав, розглядаючи свої руки.
— Вона з першого дня лишилася матері, — продовжував тесть, і в його голосі прорізався сталевий докір. — А тепер ти хочеш, щоб через твою слабкість вона втратила ще й батька? Хочеш, щоб вона опинилася там, де виріс ти? В інтернаті?
Ці слова вдарили Назара, мов ляпас. Він здригнувся і нарешті підняв очі.
— Думаєш, нам із матір’ю легко? — Григорій Васильович важко зітхнув. — Ми єдину доньку ховали без тебе. Але ми тримаємося на ногах, бо знаємо, що потрібні внучці. А ти розкис. Вставай, іди вмийся. Твоя Соломія б тобі цього не пробачила. Вона хотіла, щоб ти виховав цю дитину.
— Я… я просто не знаю, чи впораюся сам, — Назар закрив обличчя долонями. Його плечі вперше за ці дні затряслися.
— Ти не сам, — голос тестя пом’якшав. Він поклав важку руку йому на плече. — У тебе є ми. Ти нам як син. І ми цю дитину піднімемо разом. Завтра йдеш на роботу, бо треба гроші. А коли ти будеш у рейсах, ми з Людою будемо за нею дивитися. Ви ім’я встигли придумати?
— Даринка, — витерши обличчя, сказав Назар. — Вона хотіла назвати її Даринкою.