Ярина, глибоко зворушена цією промовою, не стала говорити гучних слів у відповідь. Вона просто підійшла до Григорія Васильовича, поклала руку йому на лікоть і при всіх тихо попросила стати хрещеним батьком для дитини, яку вже носила під серцем. Літній чоловік, який до цього тримався так впевнено, раптом розгубився, кліпнув очима і, не соромлячись гостей, змахнув сльозу, міцно обійнявши жінку.
Минув час, і в подружжя народився хлопчик. Назвали його, звісно ж, на честь діда — Грицем. Малюк ріс напрочуд спокійним, щодня радуючи батьків та львівських бабусю з дідусем, які тепер регулярно приїжджали до них у гори, привозячи повні багажники міських гостинців і дитячих речей. Назар із Яриною продовжували розбудовувати своє господарство, остаточно пустивши коріння в цьому гірському селі.
Даринка, яка тепер стала відповідальною старшою сестрою, із задоволенням возилася з малим братом. А Назар щовечора, повертаючись зі зміни в лісгоспі, замислювався над тим, як химерно склалася його доля. Від дитячої мрії про ідеальні європейські автобани до цього пропахлого димом і хвоєю подвір’я — шлях був довгим, битим і непростим. Але він не хотів би змінити в ньому жодного кілометра.
Одного звичайного серпневого вечора, коли спека спала, Назар із Яриною пили чай на веранді. Діти вже спали, у траві голосно цвіркотіли коники. Раптом у дерев’яну хвіртку тихенько постукали. Чоловік спустився з ґанку, відсунув засув і завмер від несподіванки.
На порозі, спираючись на масивний ціпок і тримаючи невелику дорожню сумку, стояв Степан Іванович. Його старий вчитель фізкультури.
Минули довгі роки з їхньої останньої зустрічі. Старий дуже змінився: сильно згорбився, обличчя посікли глибокі зморшки, а коротке волосся стало абсолютно білим. Але очі з-під густих брів дивилися на Назара з тим самим живим, чіпким інтересом, як і в дні їхніх перших уроків на пустирях Левандівки.
— Ну здоров був, козаче, — хрипко, з легкою задишкою промовив Іванович, розпливаючись в усмішці. — Дай-но я на тебе подивлюся, далекобійнику.
Назар, досі не вірячи своїм очам, міцно обійняв старого наставника, відчувши, якими гострими стали його лопатки. Він одразу завів гостя до хати. Ярина швидко зорієнтувалася: поставила на стіл свіжий хліб, нарізала домашнього сиру і дістала банку меду. Іванович відмовлявся, мовляв, не варто метушитися, але від гарячого чаю з гірськими травами не відмовився.
— Івановичу, як ви мене взагалі тут знайшли? — не переставав дивуватися Назар, коли вони нарешті сіли за стіл. — Я ж телефон двічі міняв.
— Світ тісний, синку, — хитро примружився старий. — Кажуть люди, мій найупертіший вихованець покинув фури і осів десь у Карпатах. А потім я випадково Григорія Васильовича у Львові зустрів, розговорилися. От він мені точну адресу і дав. Вирішив приїхати, поки ще ноги тримають.
Розмова затягнулася глибоко за північ. Старий розпитував про все: про лісовоз, про Ярину, про те, як живеться подалі від асфальтованих трас. А потім, відставивши пусте горнятко, раптом став серйозним.
— Скажи мені чесно, Назаре, — він уважно подивився в очі своєму колишньому учневі. — Не гризе тебе зсередини? Не шкодуєш, що так різко кинув кермо великої машини? Не тягне назад на трасу?
Назар на кілька секунд замислився. Він згадав вібрацію дизельного мотора, світло зустрічних фар у дощ, безсонні ночі, лікарняний коридор і крижану воду Прута. А потім подивився на темне вікно, за яким спали його діти.
— Ні, Івановичу. Жодного разу не пошкодував, — відповів він спокійно. — Знаєте, я свій головний маршрут уже знайшов. І він не на карті доріг прокладений. Моя кінцева зупинка — тут. А фури… ну, може, колись у старості ще попрошуся проїхатися, щоб згадати молодість.
Степан Іванович розуміюче кивнув. Він повільно розстебнув свій старий рюкзак, попорпався у внутрішній кишені й дістав невелику, пожовклу фотографію. На ній був дуже молодий, худий Назар, який обома руками міцно тримався за тонке кермо старої «Славути». Юнак на знімку усміхався так щиро, що Назар відчув, як до горла підступає клубок.
— Тримай, синку, — тихо сказав старий, просуваючи фотографію по стільниці. — Забув тобі її віддати колись. Хай буде на пам’ять. Щоб не забував, із якого пустиря починалася твоя дорога.
Назар обережно взяв знімок. Цей простий, потертий шматок паперу став для нього остаточним благословенням від людини, яка першою повірила в нього, коли він був нікому не потрібним хлопчиськом. Ярина, стоячи біля плити, мовчки витерла руки рушником і відвернулася, ховаючи мокрі очі.
Степан Іванович погостював у них три дні. Він сидів на ґанку, дихав гірським повітрям і розповідав Даринці байки про те, як заводив двигун у сорокаградусний мороз. А одного ранкового дня так само спокійно зібрав свою сумку і сів на рейсовий автобус до Франківська, щоб звідти повернутися до Львова.
Минуло ще три роки. Сільське життя йшло своєю чергою. Назар працював, діти підростали. Одного похмурого осіннього дня листоноша принесла конверт. Лист був від Степана Івановича. Почерк був нерівним, рядки стрибали. Старий коротко писав, що серце остаточно здає, з лікарні його вже не випишуть, але він радий, що побачив, як у Назара все склалося. У конверті також лежала фотографія самого вчителя — ще молодого, за кермом масивного чеського лісовоза.
Назар прочитав листа, поклав його на стіл і мовчки пішов заводити машину. Ярина без зайвих слів почала збирати речі дітей.
Вони вирушили до Львова всією родиною на старому фермерському позашляховику. Дорогою мовчали. Тільки Даринка з Грицем стиха переговорювалися на задньому сидінні.
У лікарні смерділо хлоркою та старістю. Степан Іванович лежав у загальній палаті. Він був зовсім блідим і майже не підводився з подушки. Але коли побачив у дверях Назара з родиною, його обличчя освітилося. Вони просиділи біля його ліжка кілька годин. Назар тримав його суху, холодну руку.
— Бачиш, Назаре… — ледь чутно, з паузами промовив старий на прощання. — Ти ж усе-таки став хорошим водієм. Ти так вправно вирулив у своєму житті. Я гордий за тебе.
Рівно через тиждень Ярині на телефон подзвонила чергова медсестра з того відділення. Степана Івановича не стало.
Назар не плакав. Він знав, що старий вчитель пішов спокійно. Того ж вечора, коли в домі запанувала тиша, Назар знову вийшов на ґанок. Він довго дивився на темну лінію лісу і сказав у холодну осінню темряву лише одне:
— Дякую вам, Івановичу. За все.
Життя невпинно рухалося вперед. Іноді вечорами Назар діставав із шафи сімейний альбом. Там, на першій сторінці, поруч лежали два знімки: він сам у старій «Славуті» та Степан Іванович за кермом великої вантажівки. Він показував їх Даринці та Грицю, розповідаючи, що мета іноді приводить зовсім не туди, куди ти планував, але саме там виявляється твоє місце.
А десь глибоко в карпатських хащах, можливо, досі бродила та сама сіра вовчиця. Назар більше ніколи її не бачив, але знав: та зустріч на кризі Прута була не випадковою. Вона нагадала йому про те, як важливо вчасно зупинитися і подати руку.
Дивлячись на свою родину за великим дерев’яним столом, Назар чітко розумів головне. Ніяких наперед прокладених маршрутів не існує. Кожна людина будує свою дорогу сама — з помилок, із випадкових зустрічей біля кіосків і з тих тихих рішень, які приймаються раз і назавжди. І його дорога була правильною.