Вони продовжували жити втрьох, і з кожним новим тижнем їхня родина ставала міцнішою. Вовки до їхнього двору більше не приходили. Це було логічно: дикі, розумні звірі завжди намагаються триматися якомога далі від людських поселень, бо саме від людей виходить найбільша небезпека. Вони жили своїм паралельним життям десь у густих смерекових хащах, полювали і ростили виводок подалі від чужих очей.
Минув час, і Назар іноді ловив себе на думці: а чи справді він бачив ту нічну гостю з вовченятами? Може, це була просто гра уяви, помножена на втому після довгої зміни в лісгоспі? Усе відбулося занадто швидко і безшумно. Але життя швидко довело йому, що справжня загроза приходить не з дикого лісу, а від людей.
Це сталося на початку жовтня. Ночі в горах уже стали по-справжньому холодними. Родина спала, коли вхідні двері різко, з глухим ударом відчинилися — хтось просто вибив стару клямку масивним черевиком.
У хату ввалилися троє. Це не були якісь сплановані грабіжники — швидше, зальотні кримінальники або місцеві браконьєри, які тинялися лісами в пошуках легких грошей і вирішили обчистити крайню хату в селі. Від них несло перегаром, сирим тютюном і брудним вогким одягом.
— Так, хазяїне, слухай сюди, — прохрипів найвищий із них, надвигаючись на Назара, який встиг вискочити в коридор у самих спортивних штанях. У руці непроханого гостя тьмяно блиснув короткий мисливський ніж. — Гроші, золото, ключі від машини. Зберете все тихо — ми просто підемо. Почнете кричати — нарікайте на себе.
Двоє інших за його спиною гидко, нервово засміялися. Назар без вагань віддав би їм усе до останньої копійки, аби тільки вони забралися геть. Але він був людиною з досвідом. За важким, бігаючим поглядом ватажка він прочитав очевидне: ці троє на грабежі не зупиняться. Отримавши своє, вони не залишать свідків, які завтра ж підуть до дільничного.
Назар відчув, як за його спиною в дверях спальні завмерла Ярина, міцно притискаючи до себе сонну, перелякану Даринку. Треба було діяти.
— Ярино, — напрочуд рівним, спокійним голосом сказав Назар, не зводячи очей з нападника. — Принеси, будь ласка, оту велику дерев’яну скриньку з-під нашого ліжка нагорі. Ту, де всі заощадження.
Жодної скриньки на горищі, звісно, не було. Це був сигнал. Дах прибудови впритул прилягав до вікна другого поверху — звідти можна було спуститися в сад і побігти до сусідів.
— Е, ні, стояти! — гаркнув ватажок, роблячи крок уперед. — Вона там зараз поліцію викличе!
— Ти ж бачив, де моя хата стоїть, у самій низині, — холоднокровно відповів Назар. — Тут мобільний зв’язок узагалі не бере. Можеш сам свій телефон перевірити. Дерев’яні перекриття тонкі. Якщо вона почне щось робити замість того, щоб шукати гроші, ти почуєш. Вам же треба швидко забрати все і зникнути до світанку? То не тягніть час.
Ватажок підозріло примружився, але неохоче кивнув, дозволяючи жінці піднятися вузькими дерев’яними сходами.
Щойно Назар почув, як скрипнули модринові дошки нагорі і Ярина з дитиною опинилися поза зоною досяжності, він діяв блискавично. Хлопець різко штовхнув ногою важкий дубовий стіл, перевертаючи його набік і наглухо блокуючи вузький прохід до сходів. Одночасно він схопив важку металеву кочергу від груби, яка стояла біля стіни.
Почалася важка, хаотична бійка. Назар бився не заради геройства, а відчайдушно, як загнаний у кут звір, купуючи секунди для своїх дівчат. Він з розмаху вдарив одного з нападників по руці, вибивши ніж, але тут же пропустив важкий глухий удар у вилицю. У роті з’явився солоний присмак крові. Дихання збилося. Їх було троє, вони перли напролом, намагаючись повалити його на підлогу. Назар розумів, що сили закінчуються.
І саме в той момент, коли один із кримінальників схопив його за шию, сталося непередбачуване.
Вхідні двері в сіни залишалися навстіж відчиненими, впускаючи в хату холодний нічний протяг. Раптом чоловік, що тримав Назара, завмер. З темряви коридору почулося низьке, утробне гарчання, від якого вібрувало повітря.
Зловмисники обернулися. Їхні крики були сповнені абсолютного тваринного жаху. Зграя вовків, які тієї ночі проходили повз ділянку, зреагувала на галас, запах страху, крові та відчинені двері. Хижаки не діяли як спецназ із кіно — вони просто інстинктивно, з агресивним гавкотом і ричанням кинулися на чужинців, які металися в тісному просторі коридору.
Нападники в паніці кинулися геть. Вони збивали один одного з ніг, вивалюючись через поріг у двір і далі — в темний ліс, волаючи так, що, здавалося, розбудили б усе село.
Назар залишився стояти біля перекинутого столу. Він не робив жодних різких рухів, просто важко дихав, спираючись на кочергу. Тварини не звернули на нього уваги — він не пахнув агресією і стояв нерухомо. У дверному отворі на секунду затрималася одна велика сіра тінь. Вовчиця.
Вона кинула на чоловіка короткий погляд своїх жовтих очей.
— Ми квити, — ледь чутно видихнув Назар, витираючи розбиту губу.
Тінь розвернулася і безшумно зникла в темряві слідом за зграєю.
Зранку на подвір’я приїхав дільничний разом із патрульними з району. Нападників шукати довго не довелося. Їх знайшли на території старої закинутої лісопилки — живих, але переляканих до стану повного ступору. Поліцейські уважно вислухали розповідь Назара. У цих краях люди знали, на що здатні господарі лісу, тому дільничний лише мовчки похитав головою, записуючи свідчення.
Ця ніч стала останньою тривожною подією в їхньому житті. Через кілька спокійних місяців Назар і Ярина офіційно розписалися. Весілля гуляли просто в селі — без зайвого пафосу, але щиро, з музиками, довгими столами на подвір’ї та десятками сусідів.
Серед найпочесніших гостей за центральним столом сиділи Григорій Васильович та Людмила. Назар спочатку почувався трохи ніяково, чи то відчуваючи провину, чи то боячись їхньої реакції. Але не запросити цих людей він просто не міг.
Григорій Васильович швидко розвіяв усі сумніви. Побачивши напругу зятя, він підійшов до нього, міцно обійняв за плечі й тихо сказав:
— Ти ж пам’ятаєш, синку, що я казав тобі в тій темній квартирі у Львові? Ти живий, дитина щаслива. Це найголовніше.
Потім літній чоловік узяв келих, вийшов наперед і звернувся до гостей так, щоб його чула розчулена Ярина:
— Ми з дружиною приїхали сюди, щоб розділити радість нашого Назара. Ми давно називаємо його своїм рідним сином. І сьогодні ми з величезною радістю приймаємо світлу Ярину в нашу родину. Хай у вас усе буде добре, діти! Гірко!