Частина 4
Павло з’явився на ділянці лише в середині листопада. Дерева вже стояли голі, а земля вкрилася першим колючим інеєм. Чорний позашляховик заїхав у двір. Чоловік вийшов із машини, рвучко відчинив багажник і витягнув звідти утеплений котячий будиночок, який раніше стояв у київській квартирі, та пластиковий лоток.
Він заніс ці речі до альтанки і поставив просто на промерзлу дощату підлогу. Потім дістав пакет дешевого сухого корму, розірвав його і недбало висипав частину прямо на дошки поруч із будиночком. Сухі гранули з гуркотом розлетілися по кутках.
— Олена в реанімації. Мені зараз взагалі не до тебе, — глухо промовив Павло, дивлячись кудись убік. Він говорив це швидше для самого себе, ніж для тварини, яка від страху забилася під дальню лаву. — Виживай як знаєш.
Чоловік швидко пішов до будинку. Він пробув там не більше п’ятнадцяти хвилин: спустив воду з труб перед морозами, виніс кілька картонних коробок і поклав їх у багажник. Цього разу Павло ретельно замкнув хвіртку на масивний навісний замок, сів за кермо і поїхав геть, жодного разу не озирнувшись.
Коли гуркіт мотора остаточно розчинився в морозному повітрі, Соня обережно вийшла зі свого укриття. Вона підійшла до розсипаного корму і понюхала його. У цей час на край альтанки звичним рухом приземлився горобець. Він покрутив головою, спустився на підлогу, діловито дзьобнув кілька розкришених гранул і коротко цвірінькнув. Птах не намагався гратися з кішкою, він просто шукав їжу. Але для Соні цей звук і ця жива метушня поруч стали єдиною деталлю, яка хоч якось нагадувала про минуле життя.
Проте альтанка не могла захистити від справжнього зимового холоду. Ночі ставали довшими й морознішими. Залишений Павлом корм закінчився дуже швидко — його залишки розтягнули місцеві птахи та миші.
Щоб не замерзнути, Соня навчилася ховатися в найглибший кут свого утепленого будиночка. Вона згорталася в тугий клубок і дихала у власну шерсть, намагаючись зберегти крихти тепла. Її тіло катастрофічно схудло. М’яка шерсть збилася в жорсткі, брудні ковтуни, які неприємно тягнули шкіру.
Голод змусив її діяти. Інстинкти, які влітку були лише частиною гри на зеленому газоні, тепер стали єдиним способом вижити. Соня навчилася годинами сидіти біля цегляного фундаменту будинку, де земля промерзала трохи менше. Вона сиділа нерухомо, заплющивши очі, і тільки слухала. Вона навчилася безпомилково відрізняти завивання вітру в порожніх гілках від тихого, ритмічного шурхоту глибоко під сніговою кіркою.
Одного ясного лютневого ранку, коли зимове сонце відбивалося від крижаного насту сліпучим світлом, Соня сиділа біля засніженого ґанку. Від виснаження в неї дрібно тремтіли передні лапи. Вона майже не рухалася, намагаючись не витрачати жалюгідні залишки енергії.
Раптом її праве вухо нервово сіпнулося.
З-під снігу, зовсім поруч із нижньою дерев’яною сходинкою, пролунав чіткий звук тертя. Хтось пробивав собі тунель у пухкому шарі снігу. Соня повільно, міліметр за міліметром, перенесла вагу на задні лапи. Її зіниці розширилися. Шурхіт ставав усе гучнішим. Коли на поверхні снігу утворилася маленька тріщина і звідти висунулася сіра мордочка польової миші, кішка перестала дихати. Вона максимально напружила змучені м’язи і, відштовхнувшись від промерзлої землі, зробила різкий стрибок уперед.