— Що за балаган у приймальному? — голос головного лікаря пролунав так несподівано, що чергова санітарка ледь не впустила металевий лоток із порожніми ампулами.
Ігор Павлович зупинився посеред тьмяного коридору районної черкаської лікарні. Запах тут не змінювався роками: густа суміш хлорки, вологого старого лінолеуму й хронічної тривоги. На облупленій дерев’яній лаві біля стіни, підібгавши під себе ноги, лежала молода жінка. Вона важко, уривчасто дихала. Її побілілі пальці намертво вчепилися в поділ вицвілого демісезонного пальта.
Навколо жінки метушився персонал, але якось безрезультатно, створюючи більше галасу, ніж реальної допомоги.
— Чому породілля досі в коридорі? На протязі? — Ігор Павлович зсунув окуляри на перенісся, дивлячись на підлеглих.
Олена — так звали цю виснажену жінку — лежала на жорсткій лаві вже хвилин сорок. Перейми накочувалися хвилями, перехоплюючи подих, і кожна хвилина здавалася їй нескінченною. Швидка підібрала її просто біля зупинки громадського транспорту. Ні документів, ні телефону, ні декларації із сімейним лікарем в електронній системі. Для бюрократичного медичного механізму вона була невидимою.
Вона мовчала і тільки чекала, щоб хоч хтось у білому халаті зупинився й допоміг. Але акушерки лише швидко проходили повз, кидаючи на неї втомлені погляди.
— Куди ж ви її в загальний коридор? — розгублено кліпала молоденька медсестра Аліна, яка лише влітку випустилася з училища. Вона ще не мала тієї захисної броні, якою обростають медики після кількох років ургентних чергувань. — Їй же народжувати з хвилини на хвилину! Давайте в маніпуляційну, дитину приймемо, а з паперами потім…
— Аліно, не вчи мене працювати, — різко обірвала її Галина Василівна, старша акушерка. Вона навіть не відірвалася від заповнення електронного журналу на планшеті. — У нас дві палати забиті плановими. З направленнями. З повними пакетами аналізів.
Галина Василівна відклала планшет і потерла скроні. Вона працювала другу добу поспіль через нестачу кадрів. Її обличчя було сірим від хронічного недосипання.
— Без паспорта, без обмінної карти й без підтвердження особи я її в чисту палату не покладу. Місць немає. Зроби їй спазмолітик і нехай сидить, поки поліція особу не встановить. Ти що, забула, яке навантаження на пологове? Усі хочуть терміново і поза чергою.
Молода медсестра прикусила губу й опустила погляд. Сперечатися з Галиною Василівною було марно. Жінка давно бачила в пацієнтках лише потік роботи, який треба було безперебійно обробити. У цій старенькій лікарні медикам доводилося виживати. Ігор Павлович постійно намагався знайти нові кадри, але молодь тікала до приватних клінік у Київ чи Черкаси, де платили вдвічі більше і де не доводилося витягувати зміну на самій лише каві та ентузіазмі.
— Негайно готуйте третю пологову залу, — голос Ігоря Павловича прозвучав тихо, але так, що сперечатися не наважився ніхто. Він миттєво оцінив стан жінки на лаві. — Я зараз підійду.
Він швидко розстебнув комір халата, прямуючи до ординаторської. Ігор Павлович давно не брався за рутинні пологи — залишав це черговим бригадам, зосереджуючись на складних хірургічних випадках і паперовій тяганині. Але щось у тому, як ця дівчина беззахисно ховала обличчя в комір пальта, не дозволило йому пройти повз.
— Ігорю Павловичу, та в нас Галина Василівна з ніг валиться, — спробувала виправдатися санітарка Світлана, дріботаючи за ним по коридору і нервово смикаючи край фартуха. — Зміна не закрита, та акушерка, що мала підміняти, на лікарняному ще з осені…
— Воду, світло і стерильний набір у третю залу. Швидко, — сухо відрізав він. — Без лірики. Потім розберемося з графіками.
Минуло близько двох напружених годин. Тишу лікарняної палати нарешті розрізав чистий, вимогливий дитячий крик.
Олена лежала на кушетці, глибоко дихаючи. Її мокре від поту волосся прилипло до лоба, але вона вже обережно, ніби боячись зламати, притискала до грудей теплий згорток. З-під білої лікарняної пелюшки визирав рум’яний хлопчик із темним пушком на маківці. Він кумедно хмурив лоба, намагаючись розплющити очі.
— Ну, вітаю вас, юна мамо. Справжній козак, — Ігор Павлович стягнув гумові рукавички, кинув їх у металевий лоток і тепло всміхнувся. Він підійшов до раковини й увімкнув воду. — Усе минуло без ускладнень. Уже знаєте, як назвете?
Олена не усміхнулася у відповідь. Вона щільніше загорнула дитину і відвела погляд кудись убік, на голі стіни.
— Та з чим тут вітати… — раптом глухо сказала вона.
Її голос здригнувся. Вона міцно стиснула потріскані губи. У цьому погляді було стільки втоми і безвиході, що Ігор Павлович завмер із паперовим рушником у руках. Він обернувся. Світло від вікна падало просто на обличчя дівчини.
Лікар примружився. Лінія підборіддя, розріз очей, цей специфічний, ледь помітний нахил голови, коли вона намагалася приховати сльози…
Його пальці мимовільно зім’яли жорсткий папір. Він зробив короткий крок ближче до кушетки, уважно вдивляючись в обличчя Олени.
«Невже…» — майнула в його голові абсолютно дика, нераціональна думка.
Він бачив ці риси тисячі разів. Дуже давно. Але звідки вони могли взятися у безіменної дівчини, яку швидка щойно підібрала на чужій вулиці?…
Продовження історії – НАТИСКАЙТЕ на кнопку ВПЕРЕД 👇👇👇